Отже, ""ХУДОЖНИЦЯ" (закінчення)
***
Янка ненавиділа сльози. Особливо свої. Сльози ж нічого не змінюють. Нащо ж видавати свою слабість чи біль?
Востаннє хлипала… Отак відразу й не скажеш, коли. Давно, одним словом.
А тут, мов корок якийсь витягли звідкись із середини – течуть і течуть сльози по щоках. І головне, ні крихти не соромно. Можливо, тому, що Артем вчинив найрозумніше: дав виревітися, не почав заспокоювати, бурмотіти якісь дурниці, що не треба, мовляв.
- Тепер і не знаю, чи й показувати другий малюнок? Хотів зробити сюрприз, але він надто гарний, щоб і його отак. Мо, слово даси, що не будеш знищувати?
- А це вже – моя справа!.. – і майже без паузи кивнула, не надто переймаючись такою логікою. Бо як ще дізнаєшся, що то за сюрприз? Було в неї одне передчуття. Ні, не про Віталька. Хай йому. Не зможе він більш болю завдати. Зовсім про інше.
На цей раз вона вгадала. Із теки з’явився аркуш із її Містом. Той самий, забутий в кабінеті креслення. То дива не існують, кажете?!
От тільки Артем дивився тепер винувато і не поспішав віддавати подарунок в руки.
- Яно, я тут резинки приніс, олівці… Ти зможеш виправити, от побачиш.. Сам не став, бо у мене з малювання більше трійки не було. А з того дурня – що візьмеш?
Ні, коли у книжках пишуть, що серце стислося – не перебільшують. Янка зрозуміла це тільки зараз. Не схоже, що у неї вистачить мужності знищувати інші свої малюнки. Що там трапилося з Містом?!
***
Як завжди, першим почуттям було невдоволення: не той рівень майстерності в неї, аби передати на папері справжність Міста, залюбленого у світанок.
Нащо й сперечатися з ним було, намагатися перетворити його на пласку схему? Кому отакі дурощі потрібні? Краще б малювала, як вміла, і дякувала, що воно взагалі є…
А потім… Звісно, можна було б сказати, що малюнок зіпсували. Чиясь старанна, але дуже невпевнена рука на свій смак удосконалила картинку. На гойдалці з’явилася мала дівчинка. Поруч – трохи старший хлопець, старанно вовтузить машинкою по піску. Позаду, біля стіни, вкритої легким плетивом винограду, чоловік і жінка – певно, родичі малих – з усмішкою спостерігають за ними…
Якщо отой невідомий, що взявся вдосконалювати її малювання, й чув про перспективу та пропорції, то не надто переймався такими знаннями. Так, малюнок зіпсували дитячими кара кулями. Однак чому тепер намальована сценка не викликає бажання вивчати дрібні деталі, намагаючись через них відчути атмосферу казкового міста, де усім добре? Чому просто хочеться повірити: вони, ті намальовані люди, щасливі? І посміхнутися чи то їм, чи тим, хто навколо, а не на папері?
- І хто це в нас такий талановитий художник? – ледь сварливо поцікавилася вона. От тепер накажете довго й обережно стирати оте домальовування, сподіваючись, що дещо на малюнку вдасться підрихтувати і не буде нічого помітно? Чи залишити усе як є, на згадку? Врешті, от про її таємницю дізналися – і нічого, кінця світу не відбулося.
- Та що ти візьмеш із дев’ятирічного пацана? Він же справді не хотів нічого такого, - не надто впевнено заступився Артем. – Мишко як дізнався, що то твій малюнок і що ти засмутишся через його «виправлення», хотів сам йти вибачатися, так тітка не пустила – вони на потяг могли не встигнути.
- Слухай, можна ще раз? Що то за Мишко, яка тітка і потяг? Він мне звідки знає?!
- Ну, Мишко Воронін. Навчався у другому класі, у твоїй школі. Тим його ще булочками підгодовувала у їдальні, згадала?
- Навчався? – Янка завжди із підозрою ставилася до минулого часу. – Ти сам звідки про Мишка дізнався?
- Та сусіди ми. Моя мати теж інколи його вечеряти кликала. Сама ж бачила: йому не мед, де батько – хтозна, мати як не на роботі, так у лікарні, хворіє усе… А «навчався», бо зараз його тітка забирає до себе. Як із матір’ю моєю балакала, сказала, що у них самих із чоловіком – дівчинка мала, та якось впораються. Не у притулок же хлопця при живих родичах? А мати того Мишка зараз через якийсь фонд путівку отримала, підлікується у санаторії – хлопця назад забере... А хлопець до тітки навіть більше тягнеться… Отака історія…
- Отака… А малюнок? – Янка пильно розглядала намальовану щасливу родину.