Майя, все ще трохи ніяковіючи від нової для себе ролі заміжньої жінки, справжньої господарки дому, переглядала речі, перевіряючи, чи все необхідне для весільної подорожі складено до чемоданів. Маврикій, тактовно не плутаючись під ногами у господині, повчав єдиного у всій квартирі, залишеного за його ж проханням «на щастя» павука, як акуратно плести павутиння. Ізот схилився над праскою, яку ремонтував уже не вперше. На здивування, після останнього лагодження вона почала працювати, залишалося тільки налагодити терморегуляцію. При цьому Ізько не міг втриматися від тоскних поглядів у бік чемоданів – у більшого ледь-ледь заїдав замок, можна було б починити за лічені хвилини, але ж слово, яке він дав братові!! Доводилося вдовольнятися ремонтом старої праски.
Вадим старанно шурхотів паперами, час від часу кидаючи задоволені погляди на свою сім’ю. Здається, родинне життя – це не так страшно, як запевняли приятелі.
- Ви ж скоро повернетеся? – випадаючи з ролі солідного, розсудливого домовика раптом зовсім по-дитячому запитав Маврикій. «А то ще залишитеся там, за кордоном, біля свого теплого моря. А ми тут як же?» - чулося у його запитанні.
- Скоро, - рішуче запевнив Вадим. – І відразу навідаємося до офісу, разом. На всяк випадок перевіримо, що там і як, а то, може, той Джон і непоганий чолов’яга, домовик тобто, чи як його там, брауні? Але з місцевими реаліями йому, здається, самому не впоратися.
Брати, із гордістю переглянувшись, розплилися у широких посмішках. А потім, певно, вирішили, що зараз якраз вдалий момент, аби почати втілювати у життя заздалегідь обміркований план.
- Господарю, ми тут з Ізотом подумали, - обережно почав старший. – Який же справжній дім без худоби?
Вадиму знадобилося кілька секунд, аби підібрати відвислу щелепу, а тим часом Маврикій поквапився уточнити:
- Ні, я не про справжню худобу, куди ж її у міську квартиру? – Майя стиха пирхнула, мужньо намагаючись не розсміятися. Вадим покрутив головою: «ну, жартівники…». Та домовик ще не закінчив своєї думки: - А от кішка… Чорна. Ото справді надійна помічниця! Звісно, краще взяти кошеням, поки ніхто не зіпсував чи вона не стала надто самостійною.
- Із кошеням клопоту не обберешся… Поки привчиш до туалету, поки навчиш меблі не псувати, - майя стиха зітхнула, явно повторюючи те, що не раз чула у дитинстві від дорослих.
- Ще чорної кішки не вистачало! Вони ж нещастя приносять! Та й не подобаються мені чорні! – Вадим відчув, що зопалу говорить щось «не те», але запізно
- І хто такі дурниці наплів? –докірливо похитав головою Ізот. –Чого це чорна кішка до нещастя? Зрештою, її можна перефарбувати, - з готовністю запропонував він.
Вадиму здавалося, що останнім часом він звик до несподіванок, але зараз у нього в голові крутилося занадто багато запитань, аби так зразу визначити, яке ж озвучити першим. Спершу, мабуть, було варто спитати, чи не краще не мучити нещасну тварину, а відразу взяти мурку якогось іншого кольору? Потім він згадав, що взагалі проти будь-яких тварин у квартирі, з ними клопоту не обберешся. . Але тут він поглянув на Майю і в його душі ворухнулася підозра, що кошеня може видатися їй не найгіршим весільним подарунком.
- Ніхто фарбувати кошеня не буде, - рішуче заперечив Маврикій. «Ну, слава Богу, хоч одна нормальна людина! Тобто, не зовсім людина…». – Та й виховати його не довго. Якраз цим і займемося, поки вас не буде, аби не нудитися. За робітницею прослідкувати, аби не лінувалася, кошеня повиховувати… Повернетеся – а воно вже всьому потрібному навчене. І вибирати вам його, клопотатися не треба буде, самі виберемо. А що? Вдалий подарунок, - продовжив розмірковувати уголос домовик.
- Ніяких вдалих подарунків у цьому домі! Вистачить з нас домовиків. Ну, й чорної кішки. У крайньому випадку. Самі виберемо, коли повернемося з подорожі, - рішуче зазначив Вадим. І був винагороджений схвальними кивками усіх присутніх.
Кінець.
Далі - зовсім інша історія. :)

1.
День розпочався вкрай невдало. Амур прокинувся від нестерпного свербіння між лопатками. Попри всі клятвені запевнення представників елітних косметичних клінік, знову почали прорізатися крила, погрожуючи некрасиво зморщини на спині стильний спортивний піджак – своєрідну уніформу, встановлену для себе самим Амуром. Та й взагалі… без крил життя значно простіше.
Афродіта, мимохідь глянувши на кислий вираз фізіономії улюбленого чада, докірливо хитнула майстерно причесаною гарненькою голівкою і мовчки поставила перед ним обов’язкову ранкову чашку кави. Довго гадати по причини подібної делікатності не довелося. Ще до закінчення сніданку вона ніби мимохідь нагадала синочку:
- Твоя бабуся збиралася сьогодні заглянути до нас. Так що… не затримуйся.
Матусина порада за версту віддавала каверзою: її легко можна було витлумачити і як «роби-но ноги, синку, поки не пізно». Принаймні, Амур саме так вирішив витлумачити це попередження. Відставивши напівпорожню чашку, обережно торкнувся губами – ритуал, якого не уникнути навіть, знаючи про реальну небезпеку! – прохолодної ніжної материнської щоки. На ходу кинувши не менш ритуальне: «Не можу обіцяти, мамо: гаряча пора, заказів з головою…»
- Що, ніяк стріляти не набридне? – пролунало йому навздогін: Гефест, хоч і не вельми охоче, відклав-таки вбік улюблену ранкову газету.
- Ніяк не набридне, - тихенько буркнув він під ніс Амур6 часу на повноцінну сварку з родиною вже не залишалося. До того ж, Гефест зараз був більш роздратований тим, що через кілька хвилин, коли вже не буде чути відлуння кроків Амура, він змушений буде – до Мойр не ходи! – майже слово в слово повторити його відмовку:
- Вибач, люба. Багато справ, сама розумієш…
Люба розуміла. Інколи в амура навіть виникала підозра, що мати отримує певне задоволення від ядучо-солодавих зауважень Гери і своїх блискавичних безжальних відповідей. У всякому разі, вона жодного разу так і не виявила свого незадоволення тим, що її родичі усіма правдами та неправдами під час жіночих суперечок намагаються опинитися подалі від Олімпу. «У цьому ми схожі… з батьком», - змушений був визнати Амур, безжально відзначивши, що йому навіть у думках знову не пощастило уникнути звичної заминки, від якої у роті миттєво з’явився мерзенний присмак плісняви.

4
- Слухай, ніяк не збагну, чого ти від мене хочеш? – плюнувши на почуття власної гідності, зізнався Амур, ще раз уважно оглянувши співбесідницю.
- Вважаєш божевільною? – дівчина вперше, не надто весело, всміхнулася, на мить показавши трохи нерівні передні зуби.
Амур зробив з бляшанки ще ковток гидкого пива. Він не дозволяв собі таких послаблень у гарячу пору, коли будь-яка година могла стати робочою. Та день, коли весь звичний світ стрімголов летить шкереберть, вимагає достойного обрамлення.
- Не без цього, - з цілковитою відвертістю відповів він цьому нещастю (як там її звати - Адою?) і став чекати продовження навіть із деякою цікавістю.
- Мабуть, твоя правда. От тільки скажи. Коли бог продає любов, віддає її за гроші, стріляє із гвинтівки… Це і є нормальним?
- Отже, якби я стріляв із лука і задарма, то все було б просто чудово? Будеш?
Дочекавшись, поки вона заперечливо хитне головою, він пристроїв ще одну, нерозпочату, банку, на лаві поруч із собою. Даймони його поплутали влипнути у цю дурну розмову. От сидить тепер, пиво п’є, час витрачає казна на що… А сенсу?
- Та й взагалі, коли у сучасному мегаполісі дівчисько мало того, що без жодних зусиль бачить древніх богів, так ще й витрачає купу грошей і часу, аби вийти спершу на посередника, а потім і на… - як ти там сказала? – на вбивцю любові? Ах так, на кіллера кохання. Так от, це для тебе нормально?І головне, навіщо? Аби почитати лекцію з моралі? Чи не змогла впоратися із власною цікавістю? Знаєш, чим може закінчитися зустріч із кіллером?
Вперше з початку розмови їхні погляди зустрілися. Амур відзначив незвичайний для людських очей сріблясто-сірий відтінок,що відізвався у скронях неясним відголоском болі, здавалося б, похованої давно і надійно, і відчув новий приступ роздратування.
- Ти забираєш не життя, а кохання. Я й так – твоя жертва. Гірше не буде.
- Завжди може бути гірше. Особливо смертним. Один постріл – і ти по вуха закохана у якогось мерзотника…
- Хто ж буде витрачати гроші на таке замовлення?
- Інколи я працюю заради задоволення. Можу собі дозволити, - він вчасно обірвав себе, збагнувши, що розмова все більше нагадує підліткову сварку. Якщо це не дивно для цієї… Ади, яка виглядає не набагато дорослішою, ніж дівча на сусідній лаві, що вперто продовжує чекати свого друга, то вже йому точно не личить.
І ще, боги не люблять дивитися в очі смертним. Амур не був винятком. Та хто ж із людей доброю волею зголоситься заглядати в божественні очі? А ця дурепа наче вирішила знітити його – його!- і не відводила погляд, хоч її очі вже почали сльозитися. І він угледів-таки своє відбиття в її зіницях таким, яким він виглядав зараз для випадкових перехожих. Волосся скуйовджене, модний піджак недбало розхристаний, в руці – бляшанка пива, хай йому… Нічого від стриманості та іронічності, які він культивував роками. Ніби й дійсно студент, що забив на пари, аби з’ясувати стосунки з подругою.
Варто було б урвати задовгу розмову: усе жне літо на дворі. Дівчина от-от почне дрижати від холоду. Йому-то не страшно, але хто знає, чого чекати від себе у такий незвичайний день? Раптом потягне погратися у лицаря з накидуванням піджаку на плечі дамі й усім таким іншим. Усе ж варто мовчки підвестися та й податися у своїх справах. Та в цю мить Ада ніби підслухала його думки і поквапилася перейти до суті справи: