Старое доброе начало - Страница 8 - Форум
Вторник, 21.02.2017, 03:10
[ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
Страница 8 из 9«126789»
Форум » Разнобой » Глумилка » Старое доброе начало (Читаем/обсуждаем)
Старое доброе начало
OlwenДата: Вторник, 07.09.2010, 20:38 | Сообщение # 106
Генерал-лейтенант
Группа: Администраторы
Сообщений: 629
Награды: 7
Репутация: 5
Статус: Offline
Спасибо, Катана! печатаюсь только на химере smile

ты увидишь, как я заплачу,
услышишь, как я закричу...
но мертвой меня НИКОГДА не увидишь -
Я УМИРАТЬ НЕ ХОЧУ!!!
 
ТалаДата: Среда, 08.09.2010, 08:40 | Сообщение # 107
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
А я попереджала!
Звісно, не Катану. Гостю сайту - моя щира подяка за справедливий відгук на твоори однієї дуже здібної ледарки. Приємно, що Ви знайшли на "Химері" щось цікаве для себе, сподіваємося, що зайдете сюди ще.
Так, Olwen, остання характеристика, про "дуже здібну ледарку" - то про тебе! Час виходити за межі сайту.
П.С. Згоди на прибирання останнього посту не даю.
З повагою, модератор. smile


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Понедельник, 13.09.2010, 09:57 | Сообщение # 108
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
Відбиття
Ненавиджу дзеркала.
Здригаюся навіть від випадкового доторку до гладенької холодної поверхні і нічого не можу з собою вдіяти. А вже про те, щоб доброю волею зайвий раз зиркнути на своє відбиття, і мова не йде…
Оточуючі ж із неусвідомленим садизмом ніяк не бажають залишити мене у спокої: «Пригладь-но волосся. Знаєш, тобі варто підновити помаду. Ти що, з ранку збиралася поспіхом? Та глянь-но врешті у дзеркало, на кого ти схожа?!». Мовчу, стиснувши зуби. Якби ж здумала розпустити язик і хоч із кимсь поділитися таємницею, то мені тут же викликали б швидку із психіатричної лікарні. Звісно, із найкращих міркувань.
Та що вимагати від інших, якщо сама давно прагну довести собі ж, що це все – лише мої вигадки. Інколи щастить переконати себе у цьому надовго. Буває, що й майже на півдня.
Та коли почула у телефонній слухавці голос Нонни, то, каюся, не змогла встояти перед спокусою.
- Привіт. Ти продовжуєш цікавишся усяким мотлохом? Мені пощастило дістати нібито й непоганий екземпляр, - за старанно підробленою байдужістю легко розпізнати гордість антиквара-початківця, якому врешті трапилося-таки щось путнє. – Уявляєш, на якомусь старому горищі, серед пилу та мотлоху! І виглядає так, ніби йому вже кількасот років і з них не менше половини воно пролежало серед того сміття. Віддали справді за безцінь, а якби трохи поторгувалася, то й зовсім здобула б задарма! І що цікаво, його рама не ушкоджена. Ну, майже, - раптом вона зітхає із справжнім жалем і переходить на щирий тон, який, здавалося, назавжди залишила у минулому разом із банальним старим «Ніна». – Звісно, треба показувати спеціалістам. Та мене тривожить не це: скло «потекло», мабуть, безнадійно, а нібито ж справжнє, венеціанське. Може, глянеш?
- Що там дивитися? Замінити на більш нове – й доста. Це не до мене, знаєш сама.
Та Нонна раптом каже таке, що я передумаю звертати розмову, вигадуючи неіснуючу важливу справу.
- Та я швидше викину його так, як є, ніж триматиму його з протезами! Може, так буде і краще для нього самого…
- Чекай, зараз буду, - вже натискаючи на кнопку відбою, розумію безглуздість свого рішення.
Та мені справді цікаво. Не лише глянути на річ, що змогла викликалти такі сильні почуття у Нонни. Але й дізнатися, як цього разу зможе викрутитися мій ворог-двійник, що із такою зневагою дивиться на мене із кожної достатньо гладенької поверхні… А вона викрутиться. На відміну від мене, моє відображення має сильний характер. І ніколи не впускає можливості кинути виклик долі…
***
Нонна стоїть біля вхідних дверей і явно знемагає від моєї повільності. Здається, аби не новенький паркет, вона б ладна схопити мене за руку і, як є, у взутті та куртці, потягти до зали – хвалитися дзеркалом. Користуюся нагодою і тихенько, вітаючись, проводжу долонею по низенькій шафці для взуття. Вона така симпатична, ніколи не плутається під ногами навіть у переповненому речами Нонниному передпокої і, як на мене, має трохи винуватий вигляд. Тож я свято зберігаю її таємницю. Ну, дізнається господарка, що її в черговий раз надурили, підсунувши якісну імітацію, і кому від цього буде краще? Шафка під гарячу руку, якщо у Нонни зараз такий настрій, і справді може опинитися на смітнику. Я, може, тоді і прихистила б її у себе, але мій типовий передпокій не розрахований на таку розкіш…
Якимсь дивом встигаю відвернутися від дзеркала, що притулилося біля дверей: нащо псувати собі настрій завчасно? І напучувана Нонниними скаргами, що я сьогодні сплю на ходу, опиняюся-таки у вітальні, яку давно заполонили антикварні меблі.
Перша думка: дзеркало виглядає недоречно у цій кімнаті, надто багато місця воно тут займає, іншим меблям доводиться щулитися по куткам. Потім розумію, що це – ілюзія. Дзеркало, хай і високе, але досить вузьке, хоч і дозволило б, якби не хвороблива тьмяність скла, дорослому оглянути себе з усіх боків.
- Ну? Та що з тобою?! Тобі погано?
Ні, мені добре. А от візиту до психіатру тепер уже точно не уникнути.
- Що це?! – у голосі Нонни вчувається справжня паніка. Ну от, а ще кажуть, що божевілля не заразне.


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Понедельник, 13.09.2010, 09:58 | Сообщение # 109
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
Відбиття
Розмиті плями у дзеркалі раптом починають блякнути чи спалахувати, здається, що хтось їх переміщує, ніби частинки пазла. Врешті стає дивно, як ми не зрозуміли відразу: на фоні деформованих, немов відображених у кривих дзеркалах кімнати сміху, меблів виразно проступає силует. Один. Чоловічий. Загорнутий у щось чорне, схоже на плащ. Він стоїть спиною до нас, але от, наче вловивши необережний рух, починає повільно обертатися.
Мовчки смикаю прикипілу до підлоги знайому за рукав і вилітаю у передпокій. Нонна навіщось ретельно запирає двері до вітальні на два повних оберти ключа, перш ніж звернути до мене крейдяне обличчя:
- Це ж привид, так? Це лише привид? – вона ледь не клацає зубами, вимагаючи, щоб я підтвердила, що там, у кімнаті, нема чогось ще гіршого. – А чому там, у дзеркалі, не було видно нас? – не дочекавшись моєї відповіді, не вгаває вона. От торохтійка, ледь на ногах тримається, але мову їй від жаху точно не відніме.
- Невже краще було б, якби наші зображення були поруч з ним? – цілком резонно обриваю її. І Нонна врешті змовкає, із жахом заперечно мотаючи головою.
А я втупилася у «звичайне» дзеркало так, що й не відірвати: вона - мій двійник - явно знервована. Зараз їй точно не до каверз: ні тобі зневаги, ні умисної карикатурності, ні ледь помітної невідповідності моєму одягу чи позі. Вона прагне потрапити у ту кімнату, боїться до смерті, але хоче так сильно, що ладна бути моїм відображенням хоч у полірованих боках меблів.
І я ризикую: починаю вмовляти Нонну, що нам це здалося. Ми прагнули побачити у дзеркалі щось незвичайне, до того ж, скло дійсно у жахливому стані. Крім того, і вона, і я маємо певне уявлення про містику і різні там трилери (та й хто зараз його не має?), тож і накрутили себе до істерики. Водночас подумки старанно переконую себе, що керуюся чисто практичними міркуваннями: не можна залишати Нонну у такому стані на самоті, її чоловік прибуває додому із своєї загадкової фірми добре, як «сьогодні», тобто до півночі. А в мене нема бажання весь цей час панькатися із не такою вже і близькою знайомою. Цинічно? Так. Однак, дуже реалістичний світогляд. Головне, не визнавати, що мені й самій кортить переконатися напевне, що уся пригода - це лише наші вигадки.
- Як така смілива, то йди перша! – не втримавшись, ледь кривлюсь: надто примітивне під’юджування. Точно б не купилася, якби ж то в ньому не крилося таке гарне виправдання перед самою собою.
Відсторонивши вражену моєю відчайдушністю Нонну, рішуче кручу ключ, штовхаю двері, та мої нерви здають. Усе, на що мене вистачає, схопити якусь шматину (потім з’ясувалося, що це – дужу дорога лляна скатертина), і, старанно відвертаючись, накинути на трикляте дзеркало. Нонна дивом майже миттєво заспокоюється. Принаймні, її вистачає на те, аби відчинити бар і мовчки витягти повну пляшку коньяку. Пекучий клубок алкоголю у горлі, а потім - у грудях ніколи не приносив мені полегкості. Та цього разу уся історія майже миттєво вкривається тонкою розмитою плівкою, остаточно втрачаючи ознаки реальності. Тож уже бадьоро повторюю усі попередні докази і навіть наважуюся кинути кілька вельми виразних поглядів на годинник. Нонна не збирається поступатися так легко і навіть вдається до примітивного шантажу: от схопить у неї на одинці серце від ляку, на чиїй совісті це буде?


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Понедельник, 13.09.2010, 09:58 | Сообщение # 110
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
Відбиття
Не думаю, що примудрилася сп’яніти від нещасної чарки. Швидше, мені просто набридла пустопорожня суперечка. Тож рука майже не дрижить, коли обережно відсовую скатертину збоку дзеркала і різко відступаю, аби краще бачити результат. При цьому Нонна навіть не помітила, що я махлюю, вибравши той бік, що подалі від можливого чужого обрису. Тож коли бачу руку, затягнуту в чорну рукавичку, яка ніби аж манить нас таємничими рухами, шокована не менше, ніж вона. Добре хоч не скавучу тоненьким від жаху голосом як деякі.
Я примудряюся вчинити ще більшу дурницю. Киваю головою на знак згоди, роблю крок у бік дзеркала і рішуче смикаю за край тканини.
- Стій, божевільна!
Диви-но, може, я упереджено ставлюся до неї? Нонна наче щиро налякана моєю можливою долею. Їй навіть спадає на думку перехреститися. Не певна, що це справді могло б зашкодити дзеркальному незнайомцю. Та у його планах на той вечір точно не було довести котрусь із нас до сердечного нападу. То його силует розсипається мерехтливим плямами, а насамкінець вельми успішно прикидається тінями у старому зіпсованому дзеркалі.
У чудовій рамі – спотворене відбиття розкішної вітальня Нонни, і – все. Отже, усе гаразд. Так?
- На смітник. Сьогодні ж, - тоном судді, що виголошує смертний вирок, заявляє господарка. – І кімнату побризкати святою водою, й ікону повісити, й китайський талісман від злих духів знайти у шафі…
- І викликати спеціалістів, хай зроблять кармічну, тобто аурну чистку кімнати, - підказую у тон. Нонна ображається. Це добре, отже, жити буде.
Я ж заклопотана іншим. Зараз просто ненавиджу себе. Бо добре знаю, що скажу за мить:
- Нонно, не треба на смітник. Багато дати за нього не можу, але все ж…
Потім биту годину переконую її, що я не втратила останній розум і тим більше не потрапила у «магічне плетиво злого чаклуна» (Саме так. Це дослівна цитата. Дивно. Мені завжди здавалося, що вона читає лише любовні романи і коли-не-коли біографії видатних жінок. Там же, начебто, не зустрічаються такі словосполучення?).
Навіть вигадую історію про знайому - екстрасенса, яка спеціалізується на вигнанні духів із старовинних речей і весь час потребує екземпляри для тренування і розвитку дару. Звісно, вигадка шита білими нитками. Та Нонна з радістю вдає, що вірить у неї.
Не зрозуміло тільки, чому я радію не менше. Адже не треба бути пророком, аби збагнути, що скоро я гірко пожалкую про своє рішення. А це буде лише завтра. Через цілу вічність, якщо вдуматися.

***
Наступного ранку відкриваю очі із призабутим дитячим відчуттям, що сьогодні щось повинно трапитися, тож не варто гаяти не хвилини на сон. Звісно, дурниця. На календарі зовсім не червоне число.
Радіти ж, що в квартирі з’явилося ще одне дзеркало при моїй фобії якось не випадає. Мені й одного з головою. Та, зрештою, повинна ж я хоч інколи причісуватися і фарбуватися, зважаючи на результат.
Задумливо озираю кімнату так, ніби бачу вперше. Тут, якщо чесно, теж не надто просторо, даремно я підсміююся над Нонною. Різниця між нами лише в тому, що вона може закохатися у річ лише коли до тої додається папірець, де чорним по білому вказано, що це – справжній скарб. Вчорашній випадок – лише виключення. Сподіваюся, єдине у своєму роді. Принаймні, не хотілося б ще раз пережити щось подібне.
Я ж час від часу підбираю кинуті напризволяще речі так, як інші підбирають і підгодовують бездомних собак. Буває, що мені навіть щастить інколи пристроїти якусь у гарні руки. Інші осідають по куткам квартири. Дивно, лише зараз помітила, що у сторонніх навіть може скластися враження, що я підбираю їх досить дбайливо. Цікаво, як впишеться до компанії «новенький»?


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Понедельник, 13.09.2010, 09:59 | Сообщение # 111
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
Відбиття
Уже сама ця думка – страшенна дурниця. А от те, що босоніж, в одній нічній сорочці простую до «обнови» і рвучко стягую з неї старе покривало (вибачайте, вдома немає скатерок з льону). Так от, це – вже справжнє божевілля.
Звісно, він вже тут. Ніяких ігор і прикидань нечітким відбиттям. Незнайомець уважно дивиться просто на мене і ледь іронічно всміхається. Уявляю, на що можу скидатися у цю мить. Споконвічний жіночий інстинкт перемагає будь-які застереження розуму: почервонівши ледь не по вуха, хапаю спершу халат, потім - розчіску і розвертаюся до «нормального» дзеркало.
Та наплювати, як те кляте альтер-его ставиться до мене, знаючи усі мої таємниці та приховані слабкості! Все одно їй зараз доведеться допомогти мені хоч якось причепуритися.
Як завжди, вона гарніша від мене. Та ніколи ця різниця не була такою помітною. Хай моє обличчя бліде, а під очами тіні від тривожних снів, але вона виглядає так, ніби провела цю ніч із кимсь. І судячи з виразу обличчя, навряд чи з коханим. Так, аби лише хтось не подумав, що вона зазвичай ночує на самоті.
А ще – очі. У них нема звичного поблажливого презирства. Так дивляться на рівну. На супротивницю. На ту, що стала на дорозі до чогось важливого. Не певна, що мені до вподоби така переміна.
Виходячи до ванної, не втримуюся й обертаюся: незнайомець уважно розглядає нас обох. По черзі. Він серйозний. Дуже серйозний. Так, ніби розуміє усе чи не краще за мене.
Ну все, мені таки час звернутися до психіатра. З цією думкою я зачиняю за собою. Наче у напівсні, ледь реагуючи на привітання знайомих, добираюся до зупинки. Втискуюся до маршрутного таксі.
- Наступна зупинка – лікарня! Є х то на вихід? – зло гукає водій.
- Виходите? – це сусідка, повна тітонька, з тих, для кого проходи в маршрутках затісні. «Так», - маю сказати я. Усе ж, лікар краще, ніж аж два привиди, чи хто вони там власній квартирі. Кажуть, зараз можуть вилікувати від усього.
- Ні, - рішуче відрізаю я, притискаючись до спинки сидіння, аби звільнити хоч трохи простору тим, хто просувається салоном.
А на роздратований монолог про те, що нічого тоді стовбичити на проході, раптово для себе посміхаюся і киваю: мовляв, маєте рацію. Супротивниця вмовкає на півслові: я граю не за правила. Я ж рішуче націлююся на дальній кінець таксі. Дійсно, нема чого товктися біля входу: моя робота знаходиться на кінцевій зупинці.
Ніколи не любила ходити до лікарів. Та це так, по людське око. Насправді мене бере злість: квартира таки моя. І привиди, здається, теж мої. То чому я повинна їм поступатися? Чого мені боятися повертатися ввечері додому?
І ще, я не певна, що хочу вилікуватися.
***
На роботі усе валиться з рук.
Знаєте, як це буває, коли увесь день нишком зиркаєш на годинник, дивуючись, чого його стрілка майже не рухається, а от під вечір хвилини починають летіти із несамовитою швидкістю. Ти б і ладна трохи уповільнити їх рух, та де там!..
А ледь переступивши поріг квартири, відразу кидаюся… Ні, не до дзеркала, а до шафи. Там у найдальшому закутку висить новісіньке вечірнє плаття. Я купувала його для одної вечірки, що повинна була б стати особливою, але так ніколи й не відбулася. Лише зараз спало на думку: це не привід так ні разу й не надіти гарне вбрання, засудивши його поступово блякнути у темряві шафі.
Натягаю його ледь не тремтячими руками; як вмію, роблю зачіску. Одним словом, поводжусь як дівчисько, якого врешті запросили на бажане побачення. І все це у ванні. А потім рішуче прямую до кімнати. Із викликом повертаюся до дзеркал.
Маячня божевільної? Смішно? Хай і так. Для мене це – дуже серйозно.
Незнайомець за склом, кивнувши на знак привітання, ледь помітно всміхається. Здається, таке моє вбрання йому більше до смаку, ніж учорашні заношені джинси та вранішній діловий костюм.
Супротивниця у «звичайному» дзеркалі намагається триматися так, ніби їй не звикати до такого вбрання. То й що? Все одно, вона – лише двійник. І, попри весь гонор, нічого не зможе з цим зробити. Вперше за довгі роки дивлюся їй в очі. Простягаю руку і ледь торкаюся прохолодної дзеркальної поверхні кінчиками пальців. От і все. І нічого страшного.
Та я завчасно відчула себе переможницею. Вона не збирається так легко поступатися. Обличчя за склом перекошується люттю. Ні, я ніколи не виглядала так. Ніколи! І раптом вона здіймає руку і б’є по склу. Мимоволі заточуюсь назад. У скронях стукає думка, вражаючи своєю недоречністю: не «що робити?!», а «що ця дурепа, зовсім збожеволіла? Зараз же поріжеться і ще стече кров’ю, бо хто їй там допоможе, у порожній кімнаті за тонкою дзеркальною пластинкою»? І лише потім мене осяює: такі, як вона, так просто не вмирають. Принаймні, не прихопивши при цьому із собою ворога.


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Понедельник, 13.09.2010, 10:00 | Сообщение # 112
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
Відбиття
По дзеркалу повзе перша, ще ледь помітна тріщинка. А я… я загнаним звіреням озираю кімнату. Невже доведеться дратися? Боротися на смерть із нею? Із якою «нею»? Хоч зараз признайся, що із собою!
Та от мій відчайдушний погляд зупиняється на єдиному свідку. Може, він захоче допомогти? От лише кому?
Він уже встиг зробити вибір. Рішучий жест у мій бік. Мовляв, чого чекаєш? Ходи сюди! І ледь помітне нетерпіння у виразі обличчя: мовляв, невже не зрозуміло, що зробив би більше. Та існують правила, хай їм!
Усім тілом нажахано притискаюся до «його» дзеркала. Але так просто в інший світ, хай і в задзеркальний, не перейти. Заношу руку, аби розбити скло, наперед завмираючи в очікуванні блискавичної болі. Й опускаю. Ні, не можу. Це буде не тільки мій біль. А я ніколи не могла завдати болю комусь небайдужому, хто виявив до мене хоч якесь почуття.
Ні, краще зробити вигляд, що це – не слабкість, а сила. Що у мене стане духу залишитися у звичайній кімнаті, серед наляканих, але таких звичних меблів. У місті, яке от-от перетвориться на арену двобою між мною та моїм же відображенням.
Йому набридає слухати ці благородні дурниці. Дзвін скла. Кров, що просочується навіть крізь рукавичку. Миттєве запаморочення моєї нещасної голови…
Я й не уявляла, як чужою може здаватися знайома кімната, якщо дивитися на неї крізь поплямоване, скривлене скло, та ще й укрите тонкою сіткою тріщин. Крім того, вона вже не моя. Нова мешканка із жахом звіра, що втрапив до пастки, озирається на всі боки. Потім підлітає до «свого» дзеркала. Із жахом дивиться на уламки. Обережно підіймає один із них… Люто кидає скельце на підлогу…
Так, дороги назад нема. І, здається, не лише для неї.
- Ти дуже цим засмучена?
І що маю відповісти на таке питання? Та якщо ще врахувати, що це –перші його слова.
- Ні, не дуже. Глянь, вона вже трохи заспокоїлася. Закладаюся, що вона швидко пристосується. Якби не сталося так, що сусіди та співробітники почнуть пошепки теревенити, наскільки я… вона, тобто, змінилася у кращий бік.
- Я ж питав не про те.
Звісно, не про те. Та я якось відвикла відповідати прямо. Доведеться вчитися заново.
- Тоді не знаю. От тільки… Адже будуть неприємності?
- Та не дуже. Твоєї вини у цьому нема. А щодо мене… Воно того варто.
Вперше бачу його посмішку. І мабуть, від розгубленості зовсім по-дурному перепитую:
- Так?
- Так. Ти тільки не сумуй за минулим. Інше якось можна владнати.
Його обійми дружні. Такі, аби підтримати новеньку. Чи вперше за багато років відчути поблизу живу істоту. Однак це набагато краще. Ніж звична самотність. От тільки…
- Я ж тепер буду її відображенням?
- Ну, з певної точки зору… За все доводиться платити… І тут, з цього боку дзеркала, теж є свої переваги. Особливо. Коли ти не одна. Чи не один.
Останнє звучить так щиро, що у мене зникає бажання кинути щось на зразок, що будь-де не так вже й погано, якщо ти не один.Не варто починати нове життя із безглуздої сварки.
Тим більше, якщо у глибині душі певна, що плата за можливість щось змінити виявилася не такою вже й зависокою…
Для допитливих. Перша версія - 2002-2003 рр; остання - 2009


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
RyanRothaarigДата: Понедельник, 13.09.2010, 18:48 | Сообщение # 113
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 204
Награды: 1
Репутация: 2
Статус: Offline
здорово! интересное видение зеркальной сути ))

А у нас сегодня кошка
Родила вчера котят
Они с копытами и крыльями
И чешуёй до пят
Не хотят лакать из блюдца
У соседей тырят скот
Мне сдаётся, их папаша -
Не совсем нормальный кот
 
OlwenДата: Вторник, 14.09.2010, 15:05 | Сообщение # 114
Генерал-лейтенант
Группа: Администраторы
Сообщений: 629
Награды: 7
Репутация: 5
Статус: Offline
молодец!!! знакомая история.. не по мотивам ли моей? и почему не "відображення", а "відбиття"?

ты увидишь, как я заплачу,
услышишь, как я закричу...
но мертвой меня НИКОГДА не увидишь -
Я УМИРАТЬ НЕ ХОЧУ!!!
 
ТалаДата: Среда, 15.09.2010, 09:09 | Сообщение # 115
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
Ні-а, не за мотивами, писали ж бо одночасно, на одинсюжет, аби побачити, наскільки різнитимуться результати, у тебе десь в чернетках має бути оповідь, хоч там героїня була заміжня, залишила чоловіка у "цьому світі" і з деякою пикристю спосчтерігає, як він старішає, вона ж залишається молодою.
Ryan, дякую. Цікаве? Та Фройд би сльозами вмисвся, прочитавши, бо паціентку, що таке втнула, можна лікукувати роками! smile
Як він бідолашних письменників аналізував - жах бере....


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
OlwenДата: Среда, 13.10.2010, 12:53 | Сообщение # 116
Генерал-лейтенант
Группа: Администраторы
Сообщений: 629
Награды: 7
Репутация: 5
Статус: Offline
вампир
2.10.03.

Чёрные крылья на мгновение закрыли полную луну. Ты спешишь ко мне.
Тяжёлый сладкий аромат жасмина густым туманом обнял мою комнату. Мягкий свет луны раздвигает шторы и лёгкими кошачьими шагами крадётся ко мне.
Скоро ты снова придёшь ко мне, моя нежная, моя любимая. Когда я думаю о тебе, моё сердце бьётся чаще, словно птица в клетке. Ты так приятно пахнешь. А пальцы твои так волнующе прохладны.
Сегодня я узнал, что ты вампир. Но я не боюсь. Я ведь всё равно тебя люблю. Я знаю, что ты мертва, но… но ты же жива! Я знаю, что стоит тебе увлечься, и я хладным трупом паду к твоим ногам… Мы тайно встречаемся уже неделю. Если бы ты хотела меня умертвить, то это бы уже произошло.
Сгусток мрака вполз в открытое окно. Ты пришла. Я вновь гляжу в бездонные озёра твоих глаз, сжимаю тебя в объятиях. Ты иногда припадаешь к моей шее, чтобы взять немного любви.
Разрезав кинжалом запястье, ты дала испить мне своей крови. Немного. но этого достаточно, чтобы быть всегда с тобой.
Ты сказала, что я умру. Умру, но ненадолго. Это будет просто сон, а затем я проснусь для вечной жизни с тобой.
Странная лёгкость и вседозволенность порхает в сердце. Ведь теперь я тоже нежить, неживой, неумерший...
Таких как я в разные времена разные народы называли по-разному: азема, чурель, аниука, дерг-дуэ, экимму, упырь, инкуб, суккуб, вурдалак, баянг, кровосос, чивататео, баобан сит, альп, асванг, стрикс, тлакуэс, гуль, бхут, каппе, брукса, обайфо, ламия, данаг, лангсуяр, понтианак, куанг-ши, асванга, пиджавика, таламаур, носферату… и это еще не все наши имена..
Я – ВАМПИР!!!


ты увидишь, как я заплачу,
услышишь, как я закричу...
но мертвой меня НИКОГДА не увидишь -
Я УМИРАТЬ НЕ ХОЧУ!!!
 
OlwenДата: Среда, 13.10.2010, 13:00 | Сообщение # 117
Генерал-лейтенант
Группа: Администраторы
Сообщений: 629
Награды: 7
Репутация: 5
Статус: Offline
П.С. в стадии разработки находится статья со всеми вышеперечисленными вампирами smile надеюсь, оцените happy

ты увидишь, как я заплачу,
услышишь, как я закричу...
но мертвой меня НИКОГДА не увидишь -
Я УМИРАТЬ НЕ ХОЧУ!!!
 
RyanRothaarigДата: Воскресенье, 14.11.2010, 13:33 | Сообщение # 118
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 204
Награды: 1
Репутация: 2
Статус: Offline
конкурс от слингов "Леля"
[size=10]Сказка

Аленка любила лес. В ясные дни там было хорошо гулять, слушая пение птиц, шепот ветра в листве, легкий шорох тропинки под ногами. А в непогоду так здорово было сидеть у теплой печи, всматриваясь в промозглую серость, окутавшую опушку леса, и радуясь уюту дома. В такие минуты так сладко было мечтать о чем-то потаенном, неведомом, и сердечко замирало в предчувствии какого-то чуда.

Этот дом родители купили совсем недавно, предпочитая тишину и спокойствие провинциальной жизни яркости и насыщенности городской. Подруги остались там, в городе, школьные каникулы закончатся нескоро, и Аленка, откровенно говоря, немного скучала. Ни тебе прыгалок-скакалок, ни беготни по подворотням, ни поездок в зоопарк. Только лес и радовал девочку: то зайчик прошмыгнет, то белка орех уронит, а то набредешь на поляну со сладкой земляникой - это ли не счастье? Аленка была девочкой пытливой, но осторожной, и с протоптанной дорожки старалась не уходить, но разве можно устоять, когда целый новый мир манит тебя своим великолепием? Так и получалось, что с каждым днем она уходила все дальше и дальше, забиралась все глубже в лес, иногда даже не заботясь о том, как будет возвращаться назад.

Так случилось и сегодня: солнечные лучи разбивались о глянцевые листья вековых деревьев, стоящих на страже тропинки, и лишь мелкие осколки достигали утоптанной дорожки. Мягкий, рассеянный свет, приглушенные звуки, далекий щебет птиц… Аленка заворожено удалялась от дома, мысленно давно уже пребывая в каком-то ином измерении. Мысли ее прервал какой-то странный, необычный для леса звук, словно кто-то елозил неумелой рукой по скрипке. Девочка направилась туда, откуда доносился скрип, и спустя минуту вышла к небольшой полянке. Посреди нее стоял широкий пень, а на нем сидело… существо… Оно было небольшого росточку, где-то по колено Аленке, сплошь покрытое буроватой шерстью, с какими-то сучками на странной формы голове, длинным тонким носиком и черными бусинами глаз. Сидело и скрипело. Аленка замерла, боясь спугнуть это диво.

Неожиданно существо повернулось к ней и заскрипело еще пронзительней, как-то надрывно и жалобно поскуливая. Аленка собрала в кулачок всю свою волю и приблизилась.

- Кто ж ты такой, пушистик? - задумчиво пробормотала она.

Внезапно существо глянуло на нее и плаксиво сказало:

- Мухоморкой меня зовут, лешачок я…

- А скрипишь чего? - Аленка даже забыла удивиться, что это существо еще и разговаривает.

- Потерялся-а-а-а-а-а!! - заревел вголос маленький леший.

Аленка достала из кармашка платок и вытерла лешачку нос.

- Ну, хватит тебе! Как так может быть, леший - и в лесу потерялся?

- Я ма-а-аленький еще! - сказал Мухоморка и громко высморкался. - Мама за грибами пошла, мне велела у хатки сидеть, а я не послушался-а-а-а. Теперь вот не знаю, куда идти-и-и-и…

Аленка задумалась. Лес был большой, и где искать дом леших и маму Мухоморки - неизвестно.

- А как давно ты ушел? Долго бежал? Сколько здесь сидишь?


А у нас сегодня кошка
Родила вчера котят
Они с копытами и крыльями
И чешуёй до пят
Не хотят лакать из блюдца
У соседей тырят скот
Мне сдаётся, их папаша -
Не совсем нормальный кот
 
RyanRothaarigДата: Воскресенье, 14.11.2010, 13:34 | Сообщение # 119
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 204
Награды: 1
Репутация: 2
Статус: Offline
Но Мухоморка продолжал всхлипывать.

- Нет, так дела не будет, - твердо сказала девочка, - вставай, пойдем со мной!

- Куда? - удивился лешачок.

- Маму твою искать. Уж она-то, наверное, уже пол-леса вверх дном перевернула, тебя ищет. Вот и мы навстречу пойдем.

- Так я же не знаю, в какую сторону идти, - жалобно протянул Мухоморка.

- Зато я знаю, в какую не идти. Там, откуда я пришла, я никого не встретила, значит, ваш дом в другой части леса, туда и пойдем.

Аленка взяла Мухоморку за лапку и направилась по тропинке дальше.

Белки цокотали у них над головой, из-за кустов выглядывали любопытные зайцы: надо же, девочка и лешачок! Вот это да!

Дорожка петляла между деревьями, становилась все уже, а через некоторое время почти пропала из виду - редко кто сюда захаживал из людей, а зайцам дороги без надобности. Аленка все медленнее шла, уже не настолько уверенно тянула за собой приободрившегося Мухоморку. Постепенно вечерело. Еще немного, и в лесу станет совсем темно, и тогда саму спасительницу спасать придется… Девочка в нерешительности остановилась. Может, проще вернуться? Взять Мухоморку домой, а утром, засветло, отправиться обратно в лес? Но как же его мама? Ведь она ищет своего бедового сынишку, места себе не находит…

Внезапно в кустах что-то завозилось-зашуршало, и на тропинку выбралась лешачиха. Мохнатая, криволапая, в ярко-красном клетчатом переднике.

- Мама, - пискнул Мухоморка и рванул к лешачихе.

- Ах ты неслух!! Ты почему дома не сидел? - голос лешачихи дрожал от навернувшихся слез. - Я уже пол-леса истоптала, тебя искала, горе ты мое луковое!

Лешачиха подхватила Мухоморку на руки прижала к сердцу. Аленка стояла и улыбалась, глядя на необычайное зрелище.

- Ой, а мне ведь давно дома пора быть, - неожиданно спохватилась она. В лесу окончательно стемнело. Найти дорогу домой было невозможно.

- Пойдем, проведем ее домой, мам? - подал голос лешачок.

- Проведем, - согласилась мама.

Она сноровисто усадила Мухоморку себе за спину, подвязала его передником и направилась по едва виднеющейся дорожке в сторону поселка. Аленка следовала за ней.

Недалеко от опушки они распрощались:

- Дальше сама найдешь, - сказала лешачиха, - нам туда ходу нет.

- Спасибо вам, - помахала рукой девочка, - я сама б в жизни не выбралась!

- Тебе спасибо! - Мухоморка от переполнявших его чувств аж запрыгал на спине у матери, но та шикнула на него, и лешачок угомонился. - Приходи к нам за малиной и орехами, я тебе самые хорошие места покажу!

- Обязательно, - кивнула Аленка и побежала к дому.

С опушки леса навстречу девочке уже бежали родители.

- Аленка, где ты была? Мы уже пол-леса оббегали, тебя искали! Горе ты мое луковое! - воскликнула мама, прижимая к себе запыхавшуюся дочку, а Аленка обнимала маму и думала, как же все-таки хорошо здесь - у маминого сердца!

другие работы можно посмотреть по ссылке )) http://www.lelia.com.ua/statti/


А у нас сегодня кошка
Родила вчера котят
Они с копытами и крыльями
И чешуёй до пят
Не хотят лакать из блюдца
У соседей тырят скот
Мне сдаётся, их папаша -
Не совсем нормальный кот
 
OlwenДата: Воскресенье, 14.11.2010, 13:40 | Сообщение # 120
Генерал-лейтенант
Группа: Администраторы
Сообщений: 629
Награды: 7
Репутация: 5
Статус: Offline
Здорово! как давно написано?

ты увидишь, как я заплачу,
услышишь, как я закричу...
но мертвой меня НИКОГДА не увидишь -
Я УМИРАТЬ НЕ ХОЧУ!!!
 
Форум » Разнобой » Глумилка » Старое доброе начало (Читаем/обсуждаем)
Страница 8 из 9«126789»
Поиск: