Старое доброе начало - Страница 4 - Форум
Вторник, 21.02.2017, 03:10
[ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
Страница 4 из 9«12345689»
Форум » Разнобой » Глумилка » Старое доброе начало (Читаем/обсуждаем)
Старое доброе начало
РЫЖАЯДата: Среда, 24.03.2010, 15:14 | Сообщение # 46
Лейтенант
Группа: Друзья
Сообщений: 44
Награды: 2
Репутация: 2
Статус: Offline
а я полностью не согласна со свободной птицей! не любо - не слушай, не нравится - не читай. по-моему написано с юмором
 
RyanRothaarigДата: Среда, 24.03.2010, 19:23 | Сообщение # 47
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 204
Награды: 1
Репутация: 2
Статус: Offline
господа! тут ведь не только и не столько произведения высоким штилем написанные выкладывают
обратите внимание - ветка форума называется "Глумилка" - это значит, что ЛЮБОЙ из ВАС может выложить сюда свои произведения и ждать какой-либо реакции публики, дождя цветов или говна )))
спасибо Олвен за приятные воспоминания (помню процесс написания)

ОФФ: предложение к модерам: разнесите отдельные произведения по различным топикам - одна тема = одно произведение + комменты, будет удобнее


А у нас сегодня кошка
Родила вчера котят
Они с копытами и крыльями
И чешуёй до пят
Не хотят лакать из блюдца
У соседей тырят скот
Мне сдаётся, их папаша -
Не совсем нормальный кот


Сообщение отредактировал RyanRothaarig - Среда, 24.03.2010, 19:54
 
EndyДата: Четверг, 25.03.2010, 01:13 | Сообщение # 48
Полковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 190
Награды: 3
Репутация: 3
Статус: Offline
Сейчас не считаю это целесообразным: пользователей немного, гостей тоже. Возможно в дальнейшем такая мера и потребуется.

Мимо нашего окна пронесли покойника.
Все бы было ничего, если б не восьмой этаж...
 
RyanRothaarigДата: Четверг, 25.03.2010, 16:59 | Сообщение # 49
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 204
Награды: 1
Репутация: 2
Статус: Offline
лан, вот набрала чуть-чуть ))))

Хозяйка

«Именем священной инквизиции! Приговаривается к сожжению!» - слова до сих пор горят клеймом на коже. И не говорите, что она не знает, за что. Знает и признает. От своих слов она не отказывается. И не откажется. Не такова Хозяйка! Ей нечего бояться, ее сила уже передана последовательнице, достойнейшей из достойных. Теперь можно и умереть, не боясь ничего, главное – Сила в надежных руках, и не испарится она с пеплом, летящим ввысь. И слова песни на губах тают лепестками: «Легкий ветра вздох: «Смерти нет!» Тот, кто пламя сам, не сгорит в огне…»
… Племя уходило в горы. Там, на зеленых склонах и безжизненных скалах, искали они спасения. Там, над ревущей ледяной водой священной реки искали они приюта. И там, в гулких пещерах, приносили они жертвы Владыке Верхних; и его жрица-ведунья, которую называли Хозяйкой, пела там, посылая свой голос вверх с гор, прямо в Обитель Владыки. И ни разу еще не оставил он ее послание без ответа…

- Кто ответит перед Городом за смерть сына повелителя? Город остался без наследника. И виной тому – горы. И ты, ведунья! Кто завлек сюда этого юнца? Его сердце – пламень, он мог бы привести Город к еще большему могуществу. Все ты!!! Чей костер манил к себе наследника? Чьи песни свели его с ума? Из-за тебя все, ведунья!!! За тобой и ответ повелителю! Иди, отвечай за свою вину!
Не ее это вина, и не ей снимать камень с сердца повелителя, потерявшего сына, и не ей просить прощения у Города, лишившегося наследника. Но ее кровь обагрит восход солнца, и ее смерть искупит вину истинной Хозяйки.

… Издревле Хозяйка сама выбирала себе ученицу, ту, в которой Сила достигла бы наибольшего могущества, и редко ошибалась ведунья. А если ошибалась – Владыка Верхних исправлял эту оплошность, наделяя Силой избранную им самим. Что застило глаза Хозяйке на этот раз, кто застил их? И вместо ведуньи племя получило просто Стоящую во Главе. Она и сама не знала об отсутствии Силы, а старая Хозяйка умерла на костре, и некому было остановить племя, идущее в бездну небытия, шаг за шагом. И зеленые глаза ведуньи недоуменно и с отчаяньем смотрели на соплеменников, постепенно вымирающих от хворей, гибнущих от когтей лесных хищников, под стволами вековых деревьев, так невовремя решивших рухнуть при тихой погоде, в ревущих водах горной реки из-за невпопад вывернувшегося из-под каблука камня…. И уже не несли жертвы Владыке Верхних, и не пылало пламя в жертвенной пещере, и не слышал Владыка песен несчастной ведуньи…
- Скажи, Хозяйка, почему ошиблась твоя рука?
- Мне неведомо то, Владыка, я не ведунья более.
- Зато я знаю! Ты забыла первое правило Хозяйки.
- У Хозяйки нет правил. Она все делает сердцем.
- Это так. Но ты забыла еще об одном. Хозяйка должна избрать ученицу во время смерти, когда Сила, рвущаяся из тела, сама ищет себе пристанище. Твоя Сила решила все сама за себя, не дав тебе права выбора. Во главе племени сейчас - просто Стоящая, а Хозяйка – в Городе. Ты должна найти ее.
- Но как? Духи не являются ныне в мир
- На этот раз придется преступить закон. Иначе все рухнет. Людей нельзя оставлять без Хозяйки.

Добавлено (25.03.2010, 16:59)
---------------------------------------------
… «В море солнце зашло, наконец, капля времени меряет вечность, этот день уже не жилец – тихо падает синий вечер…» - к чему в голове крутится песня? И откуда вообще она? В Городе не принято петь, здесь все по законам повелителя. Здесь не у кого научиться песне… Ох, хоть бы не вырвалось при ком-нибудь, а то наказания не избежать. В Городе запрещены песни, горы и вольнодумие.
Зедана не была ни красивейшей девушкой Города, ни богатой наследницей, а поэтому на блестящее замужество и не надеялась. А теперь еще и глупая привычка петь… Муж за такое колотил бы…. Девушка сама не знала, откуда в ее голове берутся мелодии, кто вкладывает в ее уста строки… Все это звучало пока что про себя, но надолго ли хватит воли удерживать этот порыв? Вдруг прорвется? И все чаще и чаще Зедана уходила в лес, все глубже и глубже забиралась в лесные дебри. Все равно ведь вырывалась песня…
Наследник, говорят, погиб из-за чьей-то песни. Зедана хмурилась при этих словах. Слишком свеж был в памяти тот день, когда она встретила в лесу незнакомца. Он был высок, хорош собой, черные глаза, глубокие, словно мрак бездны, смотрели пристально, изучающее, с каким-то налетом удивления. А было чему дивиться – Зедана пела. Смотрела вперед со скалы, рядом полыхал костер… Даже птицы в лесу приумолкли, давая свободу песне юного сердца. Лишь краем глаза Зедана успела заметить, как подкрадывался юноша, лишь на одно мгновение опередила его, вывернувшись из объятий… О, видит Владыка, она не сталкивала его со скалы, он оступился сам… и его крик до сих пор звучал в ее ушах по ночам.
Но… виновницу смерти наследника уже казнили, ее кровь пролилась на центральной площади Города. Зедана не видела казни, она была в лесу. За лесом начинались горы, и их серые скалы манили девушку к себе, шепча ей что-то, внушая, обволакивая туманом. И Зедана шла, шла навстречу судьбе.
И будто голос, женский голос, вплетался в шум деревьев в лесу; и словно сгорбленная старушечья фигура мелькала впереди, то резко удаляясь, показывая спину, то останавливаясь и маня к себе пальцем. И Зедана шла за призрачно-серой тенью, шла прямиком в горы.
Один шаг со скалы навстречу свистящему ветру, навстречу туману, впивающемуся в волосы, навстречу манящей к себе женщине, и песня, песня, рвущаяся из глубин, оглашая горы звенящим пророчеством: «Легкий ветра вздох… Только долгий путь… Искры на ветру… Горечь на губах… Смерти нет!!!»
Допет гимн Владыке Верхних, и не может он не ответить на призыв Хозяйки.

В племя пришла ведунья. Бессмертная Хозяйка, Вечная Путеуказательница, Бессменная Стоящая во Главе…

ну, такоэ...


А у нас сегодня кошка
Родила вчера котят
Они с копытами и крыльями
И чешуёй до пят
Не хотят лакать из блюдца
У соседей тырят скот
Мне сдаётся, их папаша -
Не совсем нормальный кот


Сообщение отредактировал RyanRothaarig - Четверг, 25.03.2010, 16:58
 
РЫЖАЯДата: Пятница, 26.03.2010, 13:13 | Сообщение # 50
Лейтенант
Группа: Друзья
Сообщений: 44
Награды: 2
Репутация: 2
Статус: Offline
Супер!!! а слова гимна это вы придумали или взяли из какой-нибудь песни?

"Я СЕГОДНЯ ПРЕЛЕСТЬ КАКАЯ ГАДОСТЬ!"
 
Вільний птахДата: Пятница, 26.03.2010, 13:46 | Сообщение # 51
Группа: Гости





а як на мене заплутано і нервово.. схоже на цих (як їх? згадав!) постмодерністів! не люблю міфи, легенди, папралельні світи та альтернативна історія - якесь незрозуміле мурмотіння.
можливо жіночка вважає себе головною героїнею і пише від її імені? дуже на це схоже. отже, у світі побільшало на ще одного графомана.

В ваших душах і серці живе не Бог, а той, кого християнин не має називати..

 
OlwenДата: Пятница, 26.03.2010, 13:57 | Сообщение # 52
Генерал-лейтенант
Группа: Администраторы
Сообщений: 629
Награды: 7
Репутация: 5
Статус: Offline
БУГАГА!!! а кто же живёт тогда в наших душах и сердцах? Волан-де-Морт что-ли? (тот, кого нельзя называть) biggrin biggrin biggrin biggrin biggrin

_____________________________
истерический хохот
РЖУ_НИ_МАГУ

 
RyanRothaarigДата: Пятница, 26.03.2010, 14:04 | Сообщение # 53
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 204
Награды: 1
Репутация: 2
Статус: Offline
2 Рыжая - это Тэм Гринхилл, песня так и называется
2 Вильный птах

действительно, нервно, когда писалось это, я немножко негативно смотрела на мир, на звание великого писателя не претендую, видимо - да, графоман )))
главной героиней я себя не считаю и не считала - мне повезло с замужеством
а вот паралельные миры, альтернативная история, мистика, мифы и легенды - это моя жизнь.

Христианин?? НА КОСТЕР!!!!!!! видали мы вас, христиан истинных ...

извините, был напуган (с)

Добавлено (26.03.2010, 14:04)
---------------------------------------------
спецом для вильного:

За окном

Свет заливает комнату и бьет по зрачкам. Я не могу закрыть глаза и не узнаю комнату. Она танцует вокруг меня бешеный вальс, и все кружится пред моими широко распахнутыми глазами. Мне, кажется, больно. Но я не уверен в этом. Я чувствую, что мне должно быть больно, но боли нет. Словно свет, выжигая мои глаза, застелил весь мир собою, закрыв мои чувства золотым сиянием, отраженным в зеркале. Я пытаюсь встать, и мне это почти удается. Покачнувшись, сажусь в кресло. Свет исчез, и теперь я могу рассмотреть комнату во всех подробностях. Она вовсе не такая большая, как мне показалось вначале. Темные стены, плотные шторы и зеркала. Кругом зеркала. Зачем? Откуда взялся свет? Окна плотно зашторены, оттуда не проникает и лучика, сбежавшего от солнца. Почему же мои зрачки обожжены, словно я непрерывно смотрю на яркий источник света?
В комнате пусто, и тихо, и почти темно. Вокруг меня горят свечи, их так много, что комната усеяна сверкающими, как миллиарды звезд, огоньками. И зеркала. Я поднимаюсь и подхожу к одному из них.
Нет, это не зеркала, это окна, окна в другую жизнь. Там, за ними, огромная комната, и сотни свечей, которые тоскливо трепещут от каждого движения воздуха, и огромный оргАн; кажется, я даже слышу тревожность его звучания. Но за органом нет никого. А музыка все льется и льется, перетекая через мои окна сюда, и вот меня уже несет в тот неведомый мир. Почему же мне не видно, что там, за углом? Да, мешает орган. Вот если бы можно было его обогнуть… Но там – шторы, плотные занавеси, многослойная бархатная преграда. За ней – окно в мою жизнь. А за зеркалами – жизнь другая. В чем отличие? Я стремительно распахиваю занавеси, но за окнами – чернота ткани. А за ней…. Что? Что там? Я бью кулаками в стекло, и оно жалобно звенит в ответ. За ним я слышу голоса и плач. Кто это?! Отзовитесь! Но все мои попытки открыть окна и сорвать черную пелену не увенчались успехом. Обессиленный, я опустился в кресло. Оно стояло как раз напротив проклятых окон, и мне были видны все подробности этих чертовых дыр в стене!
И тут я заметил щель в занавеси. Тонкую, незначительную, но она была для меня целым коридором в реальность. Что, что же там?
Стоило лишь мне приблизиться к щели и припасть к ней одним глазом, как… Черная ткань упала за окном, и порыв ветра распахнул его, задув разом все свечи в моей комнат. Но за проемом не было ни улицы, ни зеленых пейзажей, ни пустыни, ни морских просторов, ни даже банальной городской помойки. За окном раскинулась другая комната. Вот оно, продолжение комнаты за зеркалами. Свечи, орган, гроб.
Я переступаю подоконник и подхожу ближе. Слезы, звуки органа, пламя свечей – все начинает кружиться надо мной, когда я склоняюсь над гробом и вглядываюсь в пустые глазницы черепа. Он скалится мне ехидной ухмылкой и начинает обрастать плотью. И чем больше он становится похожим на человека, тем меньше плоти остается на мне. И вот уже я вижу самого себя на погребальном ложе и чувствую, что мои кости, все, что осталось от меня, рассыпаются прахом. В то же мгновение гаснут свечи, и смолкает музыка. Тишина и спокойствие. Вечность. Мир. Жизнь. Смерть. Все смешалось в Хаосе и не имеет больше значения.
Занавес.


А у нас сегодня кошка
Родила вчера котят
Они с копытами и крыльями
И чешуёй до пят
Не хотят лакать из блюдца
У соседей тырят скот
Мне сдаётся, их папаша -
Не совсем нормальный кот


Сообщение отредактировал RyanRothaarig - Пятница, 26.03.2010, 14:02
 
OlwenДата: Пятница, 26.03.2010, 14:05 | Сообщение # 54
Генерал-лейтенант
Группа: Администраторы
Сообщений: 629
Награды: 7
Репутация: 5
Статус: Offline
biggrin biggrin biggrin
Браво, брависсимо!
а когда было сие творение произведено на свет?
 
RyanRothaarigДата: Пятница, 26.03.2010, 14:09 | Сообщение # 55
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 204
Награды: 1
Репутация: 2
Статус: Offline
та ну, еще универ, я ж вся такая смертеувлеченная была...

А у нас сегодня кошка
Родила вчера котят
Они с копытами и крыльями
И чешуёй до пят
Не хотят лакать из блюдца
У соседей тырят скот
Мне сдаётся, их папаша -
Не совсем нормальный кот
 
OlwenДата: Пятница, 26.03.2010, 14:12 | Сообщение # 56
Генерал-лейтенант
Группа: Администраторы
Сообщений: 629
Награды: 7
Репутация: 5
Статус: Offline
помню-помню эти годы..
и всё же.. первые курсы или годы разбитых шкафов?
и по-моему, я это не читала


ты увидишь, как я заплачу,
услышишь, как я закричу...
но мертвой меня НИКОГДА не увидишь -
Я УМИРАТЬ НЕ ХОЧУ!!!
 
ТалаДата: Четверг, 01.04.2010, 11:20 | Сообщение # 57
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
На численні прохання моїх любих друзів.
Але не дай бог я ще щось почую про відривання хвоста у мене улюбленої!

Про чорного кота і ще про дещо
1.
Якби ж то її воля! Ярина видала б спеціальний закон, що забороняє тримати вдома чорних котiв. А деяких – найкапосніших – представників цього племені звеліла б і взагалі… того…
Звісно, будь-який правовірний представник «Грінпісу», з тих, які ладні захищати хоч тигрів в Індії, хоч пінгвінів на південному полюсі, відразу б оголосив її безсердечною злочинницею. Але, справедливості зарази, слід зазначити, що дівчина не мала нічого проти тигрів, за умови, що ті не висуватимуть з Індії носа. А тим більше проти пінгвінів. І ще варто було б подивитися, чи кожному щирому грінпісівцю поталанить зберегти любов до братів наших менших, якщо він більшу частину життя змушений буде провести в одній квартирі з Тінню.
У день їхнього знайомства Ярині виповнилося п’ять років. Скільки місяців Тіньці – то відомо лише його матусі, дворовій кішці, що, ледь у неї з’являлося бажання завести черговий виводок кошенят, без жодного сумніву оголошувала чергових синів і дочок вже дорослими і відряджала у світ, на пошуки щастя.
Почувши початок цієї історії, не важко домислити зворушливу картину: таке собі великооке янголятко у день народження тягне додому малого хвостатого знайду, не вельми переймаючись, що ошатна святкова суконька – краща, ніж у Вальки із другого поверху, хай у неї мати – директор крамниці! – вкрилася плямами пилу. А батьки, розчулені дитячими благаннями, зітхають: та хай уже котик живе у них… Так от, правда близько такої версії і не ночувала.
Навіть якщо не зважати, що і в п’ять років Яринка не була янголям. Таке собі капосне створіння, що складається із гострих колін та ліктів, вкритих синцями, розкошланої хвилі темного волосся, яку не привести до ладу більш ніж на п’ять хвилин жодним гребінцем, та дуже голосного вереску. Головна ж відмінність полягала в тому, що і в п’ять років можна бути досить практичною особою, яка добре розуміє, що нічого гарного із прохання придбати котика чи молодшого братика не вийде. Особливо, якщо родичі дадуть на це згоду. А про практичність Ярини свідчила хоча б скарга її виховательки. Бачте, Марії Семенівні не сподобалося, що вона запропонувала грати подругам в дитяче лото на цукерки і навіть змогла їх переконати, що так – набагато цікавіше.
Кошеня у квартиру принесла двоюрідна сестра матері Лідочка. За її словами, «бідна тваринка» сама прийшла під певні двері, прилаштувалася на килимку і дивилася так виразно і жалібно. Ну, та Лідочка, ладна жаліти будь-кого, то, взагалі, окрема історія. Крім усього іншого, вона страждає на алергію від будь-яких пухнастих тварин, тож її чоловік на відріз відмовився взяти найду додому. Не те, щоб Тінь був надто пухнастий, але Лідочці вистачило, аби розпочався сильний нежить. Коли Ярина підросла, то запідозрила, що це був не останній аргумент, який вплинув на її батьків. Певно, вони сподівалися, що люба родичка з’являтиметься в гостях трохи рідше або не сидітиме у них годинами. Як би то не було, кошеня залишили вдома. При чому мотивували це саме тим, що малим дівчатам такі-от товариші просто зобов’язані подобатися. А оскільки треба було терміново купати його та спробувати нагодувати, то по Яринку геть забули. Іменинниця нишком побралася на кухню та злизала найбільшу кремову троянду із святкового торту.
Якщо чесно, іменинниця була розчарована. Здоровенна блакитна троянда виявилася занадто солодкою і жирною. Просто дивно, що така красива квітка може бути такою гидкою. Дівча спробувало мешу квітку, аби пересвідчитися, що хоч із цією усе гаразд. Тут врешті мати звернула увагу на те, чим займається люба донечка. Малу вишпетили, не зважаючи на те, що у неї був день народження зо два рази плеснули по худеньких сідничках і залишили без солодкого аж на два дні.
Яринка трохи повагалася, чи не розпхикатися. Але образа на дорослих була надто сильною. Тож вона лише тихцем штурхонула кошеня: а все через тебе! І штовхнула зовсім легенько, а те розшипілося так, що її знову зробили зауваження, мовляв, зрозуміло, що тобі кортить із ним побавитися, але ж обережніше. Це не лялька! Звісно, не лялька, ті набагато гарніші, ніж ця вусата потвора!


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Четверг, 01.04.2010, 11:24 | Сообщение # 58
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
Про чорного кота і ще про дещо
2.
Минав час. Список претензій до Тіньки, як на її думку, цілком справедливих, в Ярини невпинно зростав. Хоча, можливо, останнє було навзаєм. Не кожен кіт – зважте, саме кіт, до того ж, такий, що не пройшов через безжальні руки ветлікаря, а не якась там кицька! – буде у захваті, якщо його наречуть Тінню.
Справа в тому, що батьки ніяк не могли підібрати кошеняті достойне їм’я. Тобто, батькові було майже все одно. Він лише заперечував проти всяких Альбертів-Артурів. А мати не менш категорично була проти Мурзиків-Барсиків. Батько пожартував навіть: нащо кликати того, хто й так блукає за мамою, як тінь. Яринка не втрималася:
- Ну, хай буде вже Тінню. Чи йому не все одно? А знаєте, до нас у групі новенький, і Марія Семенівна поставила його до пари зі мною. А Сашко за кіску смикає, а Світланка каже, що то він мене ревнує, - в Яринки забракло повітря на всю сенсаційну новину. Тож вона хотіла, ледь передихнувши, додати, що у Світланки є старша сестра-школярка, яка дружить із старшим хлопцем, тож кому, як не їй розумітися на таких речах?
Але так і не сказала цього. Дорослі ніби зовсім не зацікавилися її повідомленням. Тільки зауважили, що не слід втручатися в розмови старших, бо то не ввічливо. Але й далі вибирати коту ім’я не стали. Навіть не пояснили, що воно – не зовсім чоловіче, певно, вирішили, що Ярина замала для цього. Такі залишилося: Тінь, Тінька.
У той же вечір Ярина зовсім легенько потримала його за хвоста, бо нащо, врешті, і створені ті хвости, якщо не для цього? А її рука відразу прикрасилася довгою і дуже болючою подряпиною. І мати лаялася.
А вже у школі дівчина переконалася, що всі історії про чорних котів – то не вигадки. То він вкладався спати на її улюбленому светрі, густо висіюючи його жорстким чорним волоссям. То мати під час найцікавішої сцени фільму голосно кликала із кухні. Виявляється, що треба от просто зараз вимити котові лоток, а вона порається з обідом. Мити чиїсь нічні горщики – б-рр! То таким жалібним нявчанням зустрічав маму у передпокої, що отримував зайву порцію їжі, яку наминав наче не в себе, і хижо шипів, коли хто підходив до миски надто близько. А мати усе допитувалася, чи не забула Ярина погодувати його вдень. Забудеш, як же! При загрозі залишитися голодним клятий кіт навіть не кричав, а стогнав настільки пронизливо і водночас жалібно, що одного разу завітала сусідка знизу із вимогою перестати мучити нещасне створіння.
І вже не було такої контрольної, перед якою б підступний кошак не майнув останньої миті перед самим порогом ледь не по ногам дівчини. Тож доводилося вже на сходах непомітно спльовувати через ліве плече і потай схрещувати пальці. Бо маму сердила така забобонність. Допомагало не завжди, бо ж запізно. У звичайні шкільні дні кіт такої активності із самого ранку не виявляв.



Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Четверг, 01.04.2010, 11:24 | Сообщение # 59
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
Про чорного кота і ще про дещо
.... Коли батьки вирішили, певно, що їм замало доньки та кота і захотіли завести сина, дев’ятирічна Яринка навіть зраділа. Бо однокласниця Люба розповіла, як її батьки, чекаючи на молодшу сестру – плаксу та ябеду Олечку – віддали давнім знайомим розкішну пухнасту кішку Аїду. Люба і зараз, через кілька років, сумувала, згадуючи біляву красуню. Ярина, хоч і розуміла всю ризикованість такого обміну: така-от Олечка не набагато приємніша, ніж Тінь, але усе ж чекала на нього з нетерпінням, покрадьки зиркаючи на мамин живіт, де зростав майбутній братик.
Та її знову надурили. У батьківській кімнаті встановили крихітне ліжечко, у передпокої стало геть тісно через появу строкатої дитячої коляски. Мама врешті обережно повідомила їй про майбутнього братика. Добре, що не розпочала торочити дурниці про купівлю в магазині чи лікарні! А кота лише на кілька днів – поки мама була в пологовому будинку, а змучений тато забував годувати і саму Ярину – віддали Лідочці. А одного разу, повернувшись додому, школярка застала там не лише червонясте пискля, але й добре знайомого кота. Та якщо Глібко якось непомітно перетворився на ясноокого вгодованого малюка, що частіше посміхався, ніж пхикав, то Тінька залишався незмінним.
Із братиком Яринка змирилася досить легко. Бо й посміхався він до неї та тягнув рученята так само охоче, як і до мами. І подружки у дворі із заздрістю зазирали до візочка. Ще й прохали: «дати покатати малого хоч трохи». Ну, звісно, Яринка здебільшого відмовляла: теж мені, ляльку відшукали, ще впустить якась незграба чи візок переверне.
А от із Тінькою війна так і тривала. Із перемінним успіхом, бо на боці кота завжди виступала мама. Їй тихий і спокійний, ну, хіба кількох тижнів навесні, кіт подобався. Сидить собі поруч на кухні чи у вітальні, слухає уважно, муркотить. Чого ще треба?
Нетривале перемир’я оголошувалося лише коли хтось – чи Ярина, чи кіт – хворіли. Тоді кіт сидів поруч ліжка, співчутливо дивлячись на хвору. А дівчина, при потребі, впихувала в нього пігулки та робила уколи, бо мати так ні разу і не наважилася штрихнути голкою в улюбленця. В інший час кіт частенько куштував штурхани, а руки Ярини ні-ні, та й прикрашала чергова подряпина.
А одного разу Тінька захворів дуже серйозно. Настільки, що жоден ветеринар не зміг допомогти. Не наближався до миски, мляво ворушився лише тоді, коли мати брала його на руки. А одного ранку не прокинувся взагалі. Яринка запакувала його в коробку з-під взуття і гукнула Богданка із сусіднього під’їзду, аби допоміг закопати на пустирі. У того, певно, були інші плани на ранок, та його ніхто й слухати не став. І першому розбишаці у дворі довелося змиритися.
Коли Ярина повернулася додому і старанно, аж до червоного кольору відмила руки у ванній кімнаті, то відзначила, що в матері червоні припухлі повіки. Та вона вже була надто дорослою, щоб щось бовкнути із цього приводу. Трирічному Глібові сказали, що котик пішов погуляти і зустрів своїх родичів. Тож і відправився до них на гостину, а незабаром повернеться. Малюк, що над усе полюбляв казки, охоче повірив у цю байку.
Ярина, яка терпіти не могла розповіді по Діда Мороза, гостинець від зайчика та інші дурниці, яким дорослі набивають дитячі голови, скривилася, мов середа на п’ятницю, почувши цю версію. Та, на диво, у той день усе в неї валилося з рук. Чогось таки в квартирі без вреднющого Тіньки, який нещодавно закотив потайки куплений олівець для повік у вузісіньку щілину під шафу, не вистачало.
Але якщо хто думає, що отаким-от сумом за чорним котом, а може, і певним каяттям через не надто бездоганну поведінку закінчується ця історія, то помиляється. І дуже сильно. Це так, приказка. Справжнісінька історія тільки-но розпочинається.
[/size]


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Пятница, 02.04.2010, 08:58 | Сообщение # 60
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
Далі. На прохання Ryan
Про чорного кота і ще про дещо
3.
У п'ятнадцять років люди, здебільшого, видаються оточуючим трохи дивними. Це – майже норма. Якщо хочете, закон природи. Крім того, у цьому віці юнаки та юнки щиро переконані, що саме їхні любі родичі – справжнісінькі диваки. Тим, хто ладен сперечатися із останньою тезою, дуже пощастило із молодшим поколінням родичів. Або ж вони просто не достатньо уважні.
Тож і не дивно, що Ярина спершу не надала значення новій звичці матері. Ну, розмовляє сама із собою, готуючи вечерю на кухні. Буває. Може, звертається до каструль чи ножа, що раптом вислизнув із рук і залишив подряпину на новенькому столі. Он і сама Ярина, якщо чесно, нещодавно гримнула на шкільну сумку, в якої вперто заїдав замок:
- Та стій ти смирно! Скільки клопоту. Отже ж…
- Чого відразу я?! – почулося збоку щиро обурене.
Тільки тоді дівчина згадала, що у неї з’явився сусід по парті. Богдан був новеньким й мав уже таку славу, що класна вирішила: вкоськати його зможе лише Ярина. Тож вони й опинилися за одною партою. І вже три дні між ними панувала напружена мовчанка. І зараз пояснювати сусідові, що не до нього мова, Яринка не стала: забагато честі. Мовчки простягла туго набиту сумку: зачини, мовляв, чого стоїш стовпом? Ошелешений Богдан сяк-так затягнув непокірний замок. Наступного дня дівчата у класі перешіптувалися і поглядали на їх парту із значенням. Хлопець сердився. Ярині було не до дурних цокотух.
Одного разу вона випадково (слово честі, випадково, робити їй більше нема чого, як займатися таким зумисне!) почула, що мама під час клопотання по дому розмовляє не із сама собою, навіть не із речами, а із котом! Так-так, із тим самим, із Тінькою! Спокійнісінько описувала йому надто смілий крій нової кофтинки співробітниці. А коли випадково зиркнула на двері і побачила біля порогу розгублену доньку, змовкла. І через мить сердито спитала, чого їй треба? Як уже вивчила уроки, хай допоможе по господарству, ніж швендяти квартирою без пуття. Пославшись на завтрашню контрольну з алгебри, ярина відступила до своєї кімнати. Було образливо, що з нею так… Хоч доброю волею вона такі дурнуваті теревені слухати не стала б.
Лише потім до Ярини дійшло: мати розмовляє із порожнечею, із котом, зо два роки тому закопаним на пустирі! І, що цікаво, спершу їй на думку спало, а чи не помилилися вони тоді, може, Тінь якось вижив, десь тинявся й от знову потрапив до їхньої квартири. Знову буде дряпатися, розтрушувати скрізь шерсть, закочувати під меблі олівці та ручки і бути «любим хлопчиком» для мами, бо Глібко і в рік не мав до цього аж надто великої схильності.
Уже потім з’явилися більш раціональні пояснення. Ну, там у Ярини щось не так зі слухом, треба зав’язувати ходити взимку із непокритою головою; мати підібрала нове кошеня, яке забилося десь на кухні так, що й не побачиш, ну й, таке інше. Але Ярина була певна, що ніякої тварини зараз немає.
Потім Глібко човгаючи машину, що давно уже втратила праве переднє колесо, біля ніг сестри, що нашвидкуруч переглядала материн журнал, обмовився: у суботу батьки збираються до кіно. Ярина для проформи запитала, звідки він дізнався? Дівчина вже давно дійшла думки, що у квартирі, де є дошкільня, зберегти таємницю не так просто. А от батьки так поки що й не оволоділи цією мудрістю. Малий, дивлячись на неї чесними шоколадними очима, пояснив, що чув від мами. Вона, мовляв, сказала котові, що от, нарешті, й вони, як люди, кудись разом із батьком підуть. Оце вже сестричці не сподобалося.
Звісно, малий міг і вигадати. На що, на що, а на його уяву у дитсадочку не скаржилися, швидше навпаки, натякали, що хлопченя розумне і жваве, але трішки… захоплюється своїми вигадками. Та все ж… Дівчину вперше штрихнуло погане передчуття.
Якось відразу пригадалося, що не далі, як вчора, відчищала вельветові штанці братика від котячої шерсті – де і вбрався? Й олівець улюблений кудись зник. «І параноя починається!» – урвала вона себе сердито. Й завмерла вражена, навіть не відчула, що журнал ковзнул із гострих колін, а сторінки безнадійно зіжмакалися. Страшне слово було вимовлено вголос. І стосувалося аж ніяк не її. Чортів кіт! Давно і духу немає у квартирі, а все одно неприємності…


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
Форум » Разнобой » Глумилка » Старое доброе начало (Читаем/обсуждаем)
Страница 4 из 9«12345689»
Поиск: