Талині історії - Страница 6 - Форум
Пятница, 09.12.2016, 17:28
[ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
Страница 6 из 7«124567»
Форум » Разнобой » Глумилка » Талині історії (Інколи тут з'являтимуться оповідання Тали Владмирови)
Талині історії
ТалаДата: Пятница, 06.08.2010, 08:59 | Сообщение # 76
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
ХУДОЖНИЦЯ
Звісно, на кошмар це не скидалося. Єдине, що непокоїло Янку, то острах: а раптом тепер так буде завжди – дорога під ногами й диво-місто на горизонті?
Потім виявилося: дарма хвилювалася. Варто було зайнятися дієтою серйозно, як місто зласкавилося. Чи просто вирішило підтримати дівчину, якій і в реальності стало нелегко ходити. Інколи варто було навіть заплющити очі, не засинаючи, особливо якщо перед тим трохи паморочилася голова – і от воно, зовсім поруч.
Янка раділа. Аж надто старанно, аби не замислитися над тим, що тут щось далеко не так. Звісно, місто тепер поряд, але не з нею.
Вона не йшла його вулицями навмання, добре знаючи, що все одно заблукати тут неможливо: незнайомі та знайомі вулиці химерно перепліталися, не надто зважаючи на логіку. Тепер усі вулиці, усі будиночки - і невеличкі, ледь не іграшкові, й хмарочоси було видно ніби із висоти пташиного польоту. І ніби через збільшуване скло, що дозволяє роздивитися якусь деталь, але ледь скривлює контури інших частин цілого.
А все ж, малюй – не хочу! І Янка навіть не малювала, а старанно, до різі в очах, картографувала свої сни, відчуваючи певну зловтіху. Чомусь здавалося, що варто перенести його на папір геть усе, до дрібниць, до крихітної лавочки, прикрашеної фігурками гномиків, на яку зможуть самостійно сісти й наймолодші дітлахи, у черешневому парку на околиці – й місто поступиться. Вона залишиться переможницею, повертатиметься сюди як і коли захоче. Якщо, звісно, захоче, а не вигадає інший світ.
Інколи десь у закапелках душі несміливо ворушилася думка: «Уже краще ті кляті квіти малювати, вони хоч комусь радість не радість, так користь приносять, ніж так…». Але Янка безжально змушувала вмовкнути ту підлу зрадницю…
***
От зараз спробуй збагнути, чи справді тоді Янка переплутала течки випадково. У школі таких сумніві не виникало, не до того було.
А тут, у лікарні, чим займатися? Дрібні тріщинки на стелі вивчати? З іншими дівчатами в палаті розмовляти не хотілося. Не те, що принципово. Але Машка, як виявилося, потай почала ковтати якісь пігулки для схуднення, коли відчула, що стала набирати вагу. Де тільки ту гидотну взяла? Янка вирішила, що ті таблетки контрабандою принесла Машкина двоюрідна сестра, як приходила провідувати. Хоч би додому потерпіла! Тепер у реанімації: нирки не витримали. На інших у палаті лікарка накричала, мовляв, не повідомили про порушення дорослим. Ні, ну хто придивляється, що та інші ковтають? Тут скоро від ліків сам гриміти будеш, немов брязкальце в руках у немовляти.


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Пятница, 06.08.2010, 08:59 | Сообщение # 77
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
ХУДОЖНИЦЯ
А Тетянка, наймолодша серед них, так розревілася, як почула, що в лікарні усіх збираються затримати, що довелося заспокоювати. Ні, ну не дурка, хто ж понад норму у лікарні буде їх тримати? Добре, що її мама саме з передачкою для доньки заскочила. Побачила у якому стані любе чадо – й подалася до головного лікаря. Он, ліжко ліворуч вже порожнє: виписали малу під розписку родичів, що у випадку чого – жодної претензії…
Новенька на ліжку біля вікна сама не прагла спілкуватися. Тож ніхто Янці не набридав. Може, й на щастя. Після того, як вона ледь не годину провтішала Тетянку, у голові знову почало паморочитися. Не так легко дотримуватися версії, що вже здорова і хай виписують додому, як перед очима шмигають крихітні чорні плямки… Не надто хочеться, якщо чесно, особливо до школи, але ж тут точно не краще.
То нічого, минеться, варто просто полежати непорушно. А от думати ще ніхто не забороняв. Про що там йшлося? Про переплутані течки?
***
Інна Василівна тільки-но закінчила інститут.
Тож дуже переймалася, аби учні, про які досвідченіші колеги розповідали стільки жахіть, не всілися їй на голову, і трималася підкреслено суворо. А може, вона так переймалася тим, що вела такі несерйозні предмети, як креслення та малювання. Ну, ще інколи підмінювала вчительку у другокласників, коли ті постійним галасом доводили свою досвідчену, але немолоду вчительку до нападу головного болю. Спробуй-но за таких умов завоювати авторитет!
Янка швидко збагнула оті дорослі заморочки. А в кого немає власних тарганів? Тож ставилася до вчительки із розумінням. Тим більше, що креслення та викладала справді непогано, а на малюванні не надто чіплялася до тих, хто не дуже дотримувався заданої теми.
Одного разу Інна Василівна затримала Янку після уроку детально пояснила найдрібніші недоліки малюнку, а насамкінець раптом запропонувала взяти учать якомусь міському дитячому конкурсі на проект майданчика для наймолодших. Неконфліктна Янка залишила отой «конкурс для дітей» залишила на совісті вчительки. І навіть обіцяла подумати – чи не найлегший спосіб ввічливо спекатися уваги дорослих.
Але все ж майнула вдома думка: може, варто було б показати дещо із зображень міста. Раптом та зрозуміє? Чи хоч якась користь буде з того малювання, є ж там серед іншого і дитячі гойдалки і все таке…


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Пятница, 06.08.2010, 09:01 | Сообщение # 78
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
ХУДОЖНИЦЯ
Остання думка раптом відізвалася різким болем десь усередині. Немов у повчальному фільмі, де отак відразу карають за зраду. Дурниці, звісно. Зараз увіллє у себе кухоль кип’яченої води - і голод відступить. Перевірений рецепт. А дурну думку про відвертість із вчителем краще залишити у спокої.
А потім, витаскуючи на уроці креслення теку з домашнім завданням, завмерла вражена. Ну, де були очі?!
Замість правильного розрізу деталей на аркуші було Місто. Не з останніх, ледь схематичних зображень, де найбільше уваги приділялося чіткості ліній та «правильним» тіням. З давніх – ажурне плетиво огорож, не для того, аби відгородитися від світу, швидше для краси. Бузок із білою піною квітів, справжній бузок, а не подібна квітка із химерною, вигаданою самою Янкою чи взятою з енциклопедії. Крихітний горобець на передньому фоні, що діловито дзьобає ґудзик… Гойдалка, на сидінні іграшка – кумедним зайченям… Людей немає. Янка завжди насторожено ставилася до необхідності зображати людей.
Похопившись, що надто довго витріщалась на аркуш, похапцем запхала його до ящику столу. Пізно. Інна Василівна стояла за два крок від її парти, відчувши, певно: щось незвичне коїться. Здається, навіть встигла обачити той малюнок…
- Я забула домашнє завдання вдома, - випереджаючи питання, вичавила із себе дівчина. – я принесу завтра, а не на наступний раз. А зараз хоч двійку ставте…
У класі раптом запанувала така тиша, немов на урок раптом завітав директор школи. Уже з чого - з чого, а з креслення Яна встигала краще за всіх у класі. От як зреагує вчителька на такий вибрик? На диво, Інна Василівна пройшла повз Янку мовчки, зазирнула до зошитів тих, хто сидів позаду, зробила зауваження щодо шрифту а погано загостреного олівця…
А вже десь посеред уроку, коли клас виконував завдання, звернулася до Яни, мовляв, як вона себе почуває, може, варто надійти до медпункту? Це був шанс спихнути усе на погане самопочуття. Але дівчину раптом злякала сама можливість опинитися перед медсестрою. Хоч вона і знала: скільки не став їй градусник, великої температури він не покаже.
Тож досиділа разом з усіма до перерви, сяк-так спакувала речі, вкотре здивувалася, наскільки важка ота сумка з підручниками й таким іншим… На виході обернулася до вчительського столу, хотіла вибачитися за істерику. Та Інні Василівні було не до того: зателефонував на мобільний завуч, мовляв, терміново треба замінити вчительку у другому класі. Та ще й мало того, що їх постійна вчителька на лікарняному, так у приміщенні класу батареї міняють. Тож хай малі посидять у класі для малювання…


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Пятница, 06.08.2010, 09:01 | Сообщение # 79
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
ХУДОЖНИЦЯ
Янка зрозуміла, що тут точно не до неї, і вислизнула в коридор. На фізиці у скронях ледь гуділо. Не боляче, але слухати вчителя заважало, хоч дівчина чесно не відводила очей від формул, що густо вкривали дошку. Чомусь у класі раптом стало холодно, її аж зморозило. А потім щоки раптом спалахнули і стало гаряче-гаряче: як вона могла?! Отой малюнок залишився в кабінеті креслення і зараз якийсь малий замазура тягне до аркуша свою брудну руку. Чому брудну, Янка й сама не знала, але була переконана в цьому. Як прохали вийти, що чула у відповідь від суворого вчителя – не пам’ятає. Що збиралася пояснювати Інні Василівні – теж.
Та останнє видало не важливим. Ще на сходах у неї запаморочилася голова. Зосередивши усі сили на тому, аби не впасти –оце видалося найважливішим – дотяглася до коридору. На мить притулилася до стінки – перепочити. Тут її побачив черговий вчитель. Про що питав – не згадати, ніби у вухах були ватяні корки…
Остаточно Янка оговталася вже запізно – у лікарняній палаті.
***
От не смішно, перейматися долею клаптя паперу?
Янці чомусь так не здавалося. Особливо тоді, коли пощастило переконати себе, що можна ж відтворити отой малюнок. Ну, втратила – з ким не буває? Тим більше, роздавши стільки квітів… От тільки квіти – то зовсім інше.
А як спробувала пригадати деталі міста… Не пощастило, навіть під ч ну, хоч спала тепер Янка багато: кляті ліки голову туманили.
От хіба шлях… Пил… Спрага… Втома… а на горизонті – ніякого міста… навіть марева не видно…
І на що йти? «Аби не сидіти», - подумки підказувала собі Яна, переставляючи неслухняні ноги. Сісти просто у пил на дорозі без кінця-краю… Ще те задоволення.
Думати про те, що цієї ночі на неї чекає щось подібне, не хотілося.
Тож щиро зраділа, коли до палати зазирнула Катруся. Взагалі, Катрі - 10 років, у неї складний перелом руки, і робити їй на цьому поверсі нема чого. Але енергії у дівчиська стільки, що втримати її хоч в якихось рамках вдавалося лише головному лікареві. Медсестри ж давно махнули рукою і не надто дивувалися, побачивши блакитний халатик, усіяний яскравим рибкам та сплутані русяві кіски у найнесподіваніших містах. Там, де на Катину думку, були цікаві люди.
Якось Янка позичила у неї олівець та аркуш з альбому. Вона й справді не знала, для кого хоче намалювати квітку-оберег, аби швидше видужати, – для малої торохтійки чи для себе. Особливого значення це не мало: все одно нічого не вийшло з того малювання. Так, плетиво слабких рисок, у якому, при певній фантазії, можна побачити квітку… І все…
Але сьогодні Катря аж сяяла з утіхи, немов знала якусь сенсаційну новину. Вписують достроково її, чи що?
- Янко, - це ніби й пошепки, аби хто інший не почули, але гучно. – До тебе там друг прийшов, зараз тут буде!!!
Який друг?! Дивно, спершу Янка не здивувалася навіть, чому «зараз», у неприйомні години, чому сюди,куди дозволяють потикатися лише родичам.
Головне було оте: «який друг»? Невже…
От і ні, дива у цьому світі не зустрічаються. Тим більше, такі. Певно, когось із однокласників класна керівниця делегувала, включила у виховну роботу відвідини хворої.
Пальці чомусь стали неслухняними. Гребінець – слизьким. Добре, що волосся коротке. довгому б вона зараз лад не дала б. Нащо чепуритися перед однокласниками, що вони не бачили її скуйовдженою і розпашілою на уроці фізкультури?
Ні, це не був однокласник. Хоч і «невже» - то не про несподіваного відвідувача. Однак, Янка таки здивувалася…
Далі буде.


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
RavenДата: Суббота, 07.08.2010, 11:12 | Сообщение # 80
Подполковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 138
Награды: 3
Репутация: 3
Статус: Offline
Здорово!
Прикрепления: 9573786.gif(2Kb)
 
ТалаДата: Вторник, 10.08.2010, 08:38 | Сообщение # 81
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
Дякую.
Отже,
ХУДОЖНИЦЯ
(продовження)
3.
Усмішка хмарки
***
Лікарі, нібито, краще запам’ятовують не прізвища пацієнтів, а діагнози.
Хтозна, де Янка почула таку дурницю, не в школі ж. Але зараз, потай вивчаючи обличчя співрозмовника, якраз роздумувала: а чи й справді це - нісенітниця?
От аби згадати ім’я хлопця, їй знадобилося чимало часу. Досить, щоб дійти згоди, що розмовляти їм краще у коридорі. Подалі від похмурої цікавості Янчиної сусідки. Навіть не в коридорі, а на сходах, примостившись на широкому облупленому підвіконні. Бо кому й яке діло у п’ятницю ввечері до порушників режиму? А вона – не слабка мімоза, витримає.
От тут, варто було хоч так, мимохідь, згадати про певну квітку, пам'ять заворушилася швидше.
Артем, чи? Ні, таки Артем. Одноліток чи ледь старший. Живе у сусідньому домі, вчиться у сусідній школі. Третій чи четвертій за ліком, якщо вірити місцевим пліткаркам. Свого часу навіть ходили в одну групу продовженого дня. Щось ще? Не згадати, та й чи потрібно?
А от квітку… так, ту саму, намальовану для цього Артема, дівчина могла будь-якої миті уявити до найменшої деталі. До трохи розмазаного кінчика найменшої пелюстки…
***
«Ніктофобія». Кривуваті літери примостилися в самому куточку аркуша. Не звичайного білого, ні, – темно-синього. Чорного кольору чомусь не знайшлося в наборі кольорового паперу. Тож пелюстки, що ніби проростали крізь тонкий папір, скидалися на мазки фіолетових чорнил. І білий мазок на кожному – без цього не так зрозуміло, наскільки та квітка темна…
Як вам такий подарунок для хлопчака, що набув слави відчайдуха ще у дитсадку? До речі, не докладаючи до цього жодного зусилля і вже точно не чинячи комусь «на зло», хоч скільки б це не стверджувала його мати.
Артем не сперечався. Дурним він не був, тож швидко засвоїв: із розгніваними дорослими не варто сперечатися. Якщо демонструвати, що визнав провину, то покарання завершиться швидше. А за вікном вже нетерпляче хлопчачий гурт очікує на амністію свого ватажка…
Та й то сказати, хіба щось доведеш дорослим із їх відвічними: «а якби забився-скалічився-втопився-втрапив під машину»?! Дивні вони, оті родичі і вчителі.
Артем точно знав: із ним нічого поганого трапитися не може. До того дня, коли його понесло у підвал старого покинутого будинку. Звісно, він пам’ятав про сувору заборону. Але ж усі місцеві хлопчаки, та й не тільки хлопчаки, дивилися на оті безлюдні будиночки, що вже почали руйнуватися, як на законну здобич.
А що? Колишніх мешканців звідти уже відселили, руйнувати будівлі, аби розпочати потім на руїнах будівництво якогось торгівельного центру ще не розпочали. То кому заважають отакі походеньки? Дехто цілком серйозно шукав там забутий скарб. Більш практичні вдовольнялися звичайнішою здобиччю: мотком блискучої проволоки чи погнутою старовинною ложкою.
Артем же навіть не розраховував на здобич, швидше йому було цікаво, як влаштовані отакі-от сільські крихітні будинки із середини: і він сам, і всі його знайомі від народження жили в квартирах багатоповерхівок.
Певно, він би швиденько розчарувався, не помітивши чогось аж надто незвичайного і навіть встигнути вчасно прибігти додому. Аж тут почув скиглення того клятого цуценяти. Хоч клясти варто було б не нещасну тварину, а отих гадів, що запроторили малого до відкритого льоху. Бо якби саме цуценя впало б до глибоченької ями, навряд чи змогло скиглити.


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Вторник, 10.08.2010, 08:39 | Сообщение # 82
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
ХУДОЖНИЦЯ

От кинути когось верещати від жаху, а самому відправитися додому вечеряти… Ні, так справжні чоловіки, на думку Артема, не чинять…
Добре, що струхлявіли лише найнижчі сходинки старої драбини. Добре, що Артема батьки віддали до футбольної секції. Хоч і виявилося, що спортивна слава Артему не світить, правильно падати його там усе ж навчили. Врешті, непогано, що хлопець просто виявився везучим.
Вивихнута гомілка – не найсерйозніша плата за такий політ. Героя спершу навіть більше стурбував розбитий ліхтарик… Уже потім він зрозумів, що втрапив у пастку: нема сенсу намагатися стрибати із скаліченою ногою, аби досягти вцілілих сходинок. А порятоване цуценя куди при цих стрибках? За пазуху закороткої майки?..
Знайшли його, їх тобто – Артема і цуцика – лише пізно ввечері. Він втомився гукати на допомогу та намагатися видряпатися вгору настільки, що мовчки сидів просто на бетонній долівці. І аж байдуже спостерігав, як темрява сповнює отам, угорі, кухню, намагаючись остаточно заполонити погріб…
Батько нахвалявся, хай лише поранений видужає, як слід вибити дурощі паском з того самого місця… Та це не найгірше. Спершу мати навіть зраділа, що син не затримується надворі, як споночіє. Може, врешті, за розум взявся? Але тут, як на зло, Артемів клас перевели навчатися у другу зімну – як вийдеш зі школи після уроків – вже поночі. Навколо сутінки, що намагаються набитися в ніздрі, вуха, усі складки та закапелки одягу…
Потім він, не втримавшись, попрохав, аби на ніч у коридорі н вимикали світло. І хай не малий уже давно, він так більше не може…
Мати стривожилася, навіть до лікаря якогось потягла. Добре, що у школі про це не дізналися. Бо й так стільки зусиль доводилося докладати, аби однокласники не помітили «нічого такого»… Артем тримався, зціпивши зуби: не може майже дорослий чоловік боятися темряви, він же, врешті, не дівчисько-дошкільня! Після клятої ночі знову прийде ранок, завтра буде легше…
Артем не вірив у дива. Тож не вельми зрадів, знайшовши на своїй парті отой темний листок із досить потворною, як йому здалося, квіткою. Бо це свідчило: ота… Художниця… чи як там її? Янка? розгадала його таємницю. А може. вже й інші… Однак, такі подарунки не викидають. Хіба що закінчені ідіоти. Тож він закинув його в потертий портфель і рішуче попрямував у напівтемний шкільний коридор. Дурниці це все! Він не слинько і сам впорається із темрявою.
Тої ночі Артем рішуче клацнув кнопкою бра, що, сором сказати, таки придбали для нього батьки. Півночі він прокрутився у ліжку. Потім із здивуванням зрозумів: ніч у місті не темна і не самотня, за вікном відблискують якісь вогники, проносяться автівки, чути кроки припізнілих перехожих…
А за кілька тижнів, після дурної історії, батьки перевели його до іншої коли. Ні, Артему не було соромно через те, що підмовив однокласників замість співів, де все одно мало хто співав, податися в парк, насолодитися останнім теплим днем осені. Гірше було те, що він так і не подякував тоді Художниці…
Спершу якось не до того було, потім – отак просто підійти вже не в класі, а у дворі, глянути в її сірі, чи сині, чи блакитні? Глянути в її очі і сказати одне лише слово: «дякую»… Чомусь про таке було навіть соромно думати.


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Вторник, 10.08.2010, 08:40 | Сообщение # 83
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
ХУДОЖНИЦЯ

***
Очі в Янки виявилися світло-сірими. Як невеличка хмаринка, що аж надто щедро сипонула дощем, і тепер майже безпомічна поти безжального яскравого сонця, от-от розтане…
І в цих очах-хмаринках - щире нерозуміння: нащо тобі це? Нащо було вламувати тітку-медсестру, обіцяючи небувалий послух, аби лиш пустила сюди? Нащо витрачати вечір п’ятниці на майже незнайоме дівчисько, що й не вітався з ним кілька років? Навіщо тепер ніяковіти, відводити погляд і термосити чорну теку із дурнуватою наклейкою в кутку?
І вже зовсім на денці дівочого погляду - намагання розгледіти у високому, майже дорослому хлопцеві того малого капловухого бешкетника. Того, котрий без роздуму колись сунувся до страшного підвалу – рятувати цуценя…
- Тобі усі привіти передають, - ледь хрипло буркнув він. Бо скільки ж можна мовчати?
- Дякую, усім теж привіт передаси, добре?
Янка не надто обманювалася: «усі» - то, найшвидше, просто формула ввічливості. От якби прозвучало конкретне ім’я… На мить бліді щоки залило рум’янцем. Від сорому і злості. Не на нього – на себе.
- Хочеш, Віталька завтра прийде?
Це було сказано так буденно, що у першу мить вона навіть не до кінця зрозуміла. Лише з усіх сил мотнула головою, так, що світ на мить сполотнів перед очима, пішов кольоровими плямами.
Спокійно, Яно, дихай глибше. Ще втратити свідомість не вистачало, як в якомусь серіалі... Як не дивно, допомогло. Попустило трохи.
- Не хочу…
***
От хай йому, чому, як треба сил, їх завжди не вистачає? Не вистачає, щоб кинути в обличчя цьому… цьому… аби залишив у спокої? Не треба втручатися, не треба їй жалості, вона – не безпомічне цуценя!
Не вистачило й тоді, коли треба було відмовити чи не найкрасивішому хлопцеві у світі, коли він запросив її на танок на шкільній дискотеці. І вже, звісно, значно легше мовчки кивнути, а не заперечити, що ще ніколи не малювала квітку перемоги. Цілковитої перемоги у спортивному змаганні.
І легше не піти на обласне змагання із карате, щоб не бачити оту обов’язкову перемогу. Добре, мати з дому не випустила – надто блідою донька видалася. Хоч про втрату свідомості – вперше у житті, ще до тої клятої дієти, Янка їй не зізналася.
Легше вже потім дізнатися про поламану руку однокласника – уявляєте, маршрутку занесло, якою він на змагання добирався?! Про те, що ще одного бійця напередодні зустріла на вулиці незнайома компанія… Звісно, хулігани пошкодували, та ще й дуже, але то у кіно погані хлопці нападають на супермена по черзі. У реальності… Нічого, каратист виявився везучим: за місяць, до наступних змагань зміг пройти медичну комісію…
Але ж не могло це статися саме через неї? Звідки б і сили аж такі взяти? Мовчиш, Художнице?
Легше заприсягтися опівночі страшною клятвою, що більше ніколи й нізащо… Жодної квітки! Хіба що звичайні, ті, які можна побачити в ілюстрованих енциклопедіях…


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Вторник, 10.08.2010, 08:41 | Сообщение # 84
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
ХУДОЖНИЦЯ

А вже як легко порушити оту клятву! Коли під пензлем виступає пишна червона квітка – «Амор»… Ні, ну не наївняк?
От не смішно чути про таке? Не відповідайте, добре? Має ж право й не дуже гарна дівчина спробувати причарувати гарного хлопця, що використав її?!
Добре, хай не так. Хлопця, що попросив про послугу, отримав, подякував, а скоро закохався в іншу дівчину… Нащо, питаєте?! А хоч би для того, аби потім відштовхнути при всіх! Хоч ні. Знову брехня. Із чистої ненависті не народжуються такі гарні млююнки…
А от спалити той аркушик виявилося важко. Не лише тому, що в мами нав’язлива ідея про можливу пожежу: почує запах диму – отак просто не відчепишся. І не тому, що квітка ота виявилася найгарнішою серед усіх намальованих Янкою. Це – не перебільшення, якраз об’єктивно. Можливо, справа була в тому, що Яна вперше знищувала свій закінчений малюнок. І навіть не чула про те, що колись пробував робити це хтось інший…
Що при цьому вона попекла пальці, збагнула пізніше. Та чорт з ними, було б мамі через що перейматися…
А вже після такого дотримати слова виявилося легко: більше в її альбомах не з’явилося жодної квітки. А тут ще й місто Світанку – місто із найзаповітніших снів - вирішило відгородитися від неї прозорим, але надміцним склом…
***
- Він не такий уже й покидьок. Не знав, що то – настільки серйозно для тебе… Зараз переймається.
Краще б той Артем її просто вдарив, чесне слово. Так ні ж, такий дівчисько не лупцюватиме. Варто пригледітися – і не важко помітити отого капловухого рятівника, що для нього Янка колись перемазувала пальці чорнилом, вимальовуючи диво-квітку. Хоч там недаремно старалася…
- Артеме, а що з тим цуценям, ну, з тим, із підвалу?
- Із Роєм? Довелося матері обіцяти закінчити чверть на п’ятірки, аби дозволила залишити. Думав, здурію тоді, але ж не порушувати слово, як дав?.. От тільки чумка через рік, хай їй… батько потім пропонував завести іншу собаку, породисту…
- Дорослі таке кажуть не зумисне.
Справді, шкода. Але у того Роя був цілий рік із улюбленим хазяїном, а не смерть від голоду на холодному бетоні…
- Яно, я от, приніс…
Вона була ладна закластися, що побачить зараз. Але помилилася. Так, малюнок квітки. Її малюнок. Але не талісман для того… спортсмена. Ледь потертий на згині темно-синій листок, що колись допоміг Артемові.
- Розумієш, я тоді не подякував… - язик не був таким неповоротким навіть на відкритому уроці з фізики. Хоч ще один талісман проси. Від затинання. Чи від боягузтва.
- Ти мені допомогла тоді, Яно. Дуже допомогла. Спасибі. І – забери, добре?
- Що більше не треба?! Покористувався, а тепер повернути можна? Думаєш, тепер темряви не злякаєшся?!
Чомусь раптом стало образливо. Не так як тоді, із Віталиком. По-іншому. Та все одно, дуже образливо. Ледь не до сліз.
- Яно – ти дурна. Тобто, буваєш дурною. Вибач.
Хто б сперечався? Янка й відчувала себе зараз цілковитою дурепою.
- Малюнок гарний. Не розбираюся я в квітах, але на цю квітку мені хочеться дивитися. І віддавати її не хочеться. От тільки як переконати тебе, що то усе - збіг? Лише збіг обставин, буває таке ж. Малюєш ти гарно, віддаєш малюнки тим, кому потрібна підтримка. Люди, як що не так, можуть повірити у що завгодно. А тут ще й легенди про Художницю ходять… Тому й допомагало. Це – збіг, Яно. Звісно, як вірити у те, що тобі допомагають – легше. За це й треба дякувати. Але люди через квіти, тим більше, намальовані, руки не ламають. Дарма ти…
- А це вже не твоя справа, у що я вірю! От візьму я малюнок назад, то що ти робити будеш? Вечори вдома проводитимеш за компом, аби не на вулиці у присмерку?! Чи навпаки, аби довести, що такий незалежний, цілими ночами вулицями тинятимешся?!
- Із дигерами лазитиму. Уже домовився, у мене знайомий цим захоплюється. Давно пропонував спробувати. Отам уже боїшся темряви чи ні – не втечеш від неї, доведеться боротися. Найкращі ліки.
Янку чомусь ображав отой насмішкувато-спокійний тон. Хоч що їй до тону Артема?
- Із дигерами? Справді, гарні ліки. От тільки як більше моя квітка не треба – порви. Просто от зараз. Давай!
- Ні, ти точно кришанулася! У чому малюнок винен?
- Ні в чому! Сюди дай!

Закінчення буде


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
RyanRothaarigДата: Вторник, 10.08.2010, 14:38 | Сообщение # 85
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 204
Награды: 1
Репутация: 2
Статус: Offline
жду продолжения...

А у нас сегодня кошка
Родила вчера котят
Они с копытами и крыльями
И чешуёй до пят
Не хотят лакать из блюдца
У соседей тырят скот
Мне сдаётся, их папаша -
Не совсем нормальный кот
 
OlwenДата: Вторник, 10.08.2010, 14:41 | Сообщение # 86
Генерал-лейтенант
Группа: Администраторы
Сообщений: 629
Награды: 7
Репутация: 5
Статус: Offline
присоединяюсь!
И по заказу Тамилы светофоры
Прикрепления: 1384731.gif(8Kb) · 0250732.jpg(48Kb)


ты увидишь, как я заплачу,
услышишь, как я закричу...
но мертвой меня НИКОГДА не увидишь -
Я УМИРАТЬ НЕ ХОЧУ!!!
 
ТалаДата: Среда, 11.08.2010, 08:27 | Сообщение # 87
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
Яке симпатичне... Це я про світофорик. Дякую.

Отже, ""ХУДОЖНИЦЯ" (закінчення)
***
Янка ненавиділа сльози. Особливо свої. Сльози ж нічого не змінюють. Нащо ж видавати свою слабість чи біль?
Востаннє хлипала… Отак відразу й не скажеш, коли. Давно, одним словом.
А тут, мов корок якийсь витягли звідкись із середини – течуть і течуть сльози по щоках. І головне, ні крихти не соромно. Можливо, тому, що Артем вчинив найрозумніше: дав виревітися, не почав заспокоювати, бурмотіти якісь дурниці, що не треба, мовляв.
- Тепер і не знаю, чи й показувати другий малюнок? Хотів зробити сюрприз, але він надто гарний, щоб і його отак. Мо, слово даси, що не будеш знищувати?
- А це вже – моя справа!.. – і майже без паузи кивнула, не надто переймаючись такою логікою. Бо як ще дізнаєшся, що то за сюрприз? Було в неї одне передчуття. Ні, не про Віталька. Хай йому. Не зможе він більш болю завдати. Зовсім про інше.
На цей раз вона вгадала. Із теки з’явився аркуш із її Містом. Той самий, забутий в кабінеті креслення. То дива не існують, кажете?!
От тільки Артем дивився тепер винувато і не поспішав віддавати подарунок в руки.
- Яно, я тут резинки приніс, олівці… Ти зможеш виправити, от побачиш.. Сам не став, бо у мене з малювання більше трійки не було. А з того дурня – що візьмеш?
Ні, коли у книжках пишуть, що серце стислося – не перебільшують. Янка зрозуміла це тільки зараз. Не схоже, що у неї вистачить мужності знищувати інші свої малюнки. Що там трапилося з Містом?!
***
Як завжди, першим почуттям було невдоволення: не той рівень майстерності в неї, аби передати на папері справжність Міста, залюбленого у світанок.
Нащо й сперечатися з ним було, намагатися перетворити його на пласку схему? Кому отакі дурощі потрібні? Краще б малювала, як вміла, і дякувала, що воно взагалі є…
А потім… Звісно, можна було б сказати, що малюнок зіпсували. Чиясь старанна, але дуже невпевнена рука на свій смак удосконалила картинку. На гойдалці з’явилася мала дівчинка. Поруч – трохи старший хлопець, старанно вовтузить машинкою по піску. Позаду, біля стіни, вкритої легким плетивом винограду, чоловік і жінка – певно, родичі малих – з усмішкою спостерігають за ними…
Якщо отой невідомий, що взявся вдосконалювати її малювання, й чув про перспективу та пропорції, то не надто переймався такими знаннями. Так, малюнок зіпсували дитячими кара кулями. Однак чому тепер намальована сценка не викликає бажання вивчати дрібні деталі, намагаючись через них відчути атмосферу казкового міста, де усім добре? Чому просто хочеться повірити: вони, ті намальовані люди, щасливі? І посміхнутися чи то їм, чи тим, хто навколо, а не на папері?
- І хто це в нас такий талановитий художник? – ледь сварливо поцікавилася вона. От тепер накажете довго й обережно стирати оте домальовування, сподіваючись, що дещо на малюнку вдасться підрихтувати і не буде нічого помітно? Чи залишити усе як є, на згадку? Врешті, от про її таємницю дізналися – і нічого, кінця світу не відбулося.
- Та що ти візьмеш із дев’ятирічного пацана? Він же справді не хотів нічого такого, - не надто впевнено заступився Артем. – Мишко як дізнався, що то твій малюнок і що ти засмутишся через його «виправлення», хотів сам йти вибачатися, так тітка не пустила – вони на потяг могли не встигнути.
- Слухай, можна ще раз? Що то за Мишко, яка тітка і потяг? Він мне звідки знає?!
- Ну, Мишко Воронін. Навчався у другому класі, у твоїй школі. Тим його ще булочками підгодовувала у їдальні, згадала?
- Навчався? – Янка завжди із підозрою ставилася до минулого часу. – Ти сам звідки про Мишка дізнався?
- Та сусіди ми. Моя мати теж інколи його вечеряти кликала. Сама ж бачила: йому не мед, де батько – хтозна, мати як не на роботі, так у лікарні, хворіє усе… А «навчався», бо зараз його тітка забирає до себе. Як із матір’ю моєю балакала, сказала, що у них самих із чоловіком – дівчинка мала, та якось впораються. Не у притулок же хлопця при живих родичах? А мати того Мишка зараз через якийсь фонд путівку отримала, підлікується у санаторії – хлопця назад забере... А хлопець до тітки навіть більше тягнеться… Отака історія…
- Отака… А малюнок? – Янка пильно розглядала намальовану щасливу родину.


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Среда, 11.08.2010, 08:29 | Сообщение # 88
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
ХУДОЖНИЦЯ
- А що малюнок? Другокласників якось до кабінету малювання запроторили. Там вони здобич розшукали – оте саме намальоване місто. Розуму, щоб учительці віддати, може шукає хто, не вистачило. Ледь не побилися, бо усім сподобалося. Але Мишко таки собі забрав аркуш. А вже вдома… вдосконалив. А вже як речі збирав, тітка побачила і здивувалася тому малюванню… Ну от, я забрав, подумав, що ти шукати будеш. Духопелити не малого став, може, варто було б, але надто він щасливий. Такого якось лупцювати…
Зрозуміло. Усе зрозуміло. Крім двох речей. По-перше, як зміг Артем зв’язати Місто з нею? Віталій якось побачив один чи два малюнки із того, таємного, альбому. Випадково. Але про що ж він тоді розповів товаришеві? Наскільки оті друзі відверті? І невже, як говорять про випадкову знайому, згадують аж такі подробиці?!
Стоп. Проїхали. Зв’язав – то й зв’язав. Приніс малюнок за адресою, тепер можна не перейматися, що зображення Міста опиниться в помийниці. Артем як хоче, а їй у дива ніхто вірити не заборонить.
І виправляти вона нічого не буде. Аби випадково не порушити отого «збігу», бо, схоже, Мишкові краще буде у родичів. І ще, приємно, що хтось захотів жити у Місті світанку. Саме жити, а не пробувати його переробити – безнадійна, до речі справа. Малі завжди розуміють усе правильніше…
От не смішно: знати дорогу до диво-краю і заплутатися настільки, що втратити право увійти туди?
Не смішно, звісно. Що за звичка задавати дурні запитання?
***
Дорослі теж інколи можуть мати рацію. От зараз, перетнувши довжелезний коридор, Янка визнала: певно, вона таки переоцінювала свої сили. Можливо, вони навіть мають рацію, що поки не вірять у її цілковите здоров’я. Хоч як тут допоможеш пігулками та уколами?
А може, ота слабкість – від задовгого сидіння у незручній позі на холодному підвіконні?
Артем уже встиг вийти за ворота лікарні, а вона все сиділа, дивилася йому услід. Із легкою зловтіхою відзначила, що хлопець, як опинився на темній вулиці, на мить зіщулився. Ото задоволення буде – із дигерами йому лазити! От нічого було…
Злості надовго не стало. Надто це втомливо – сердитися, та ще й без причини. От чим її образив Артем? Є ж такі люди, які легко можуть зійтися з будь-ким, мають купу приятелів, не надто переймаючись, скільки тим знайомим років і який у них характер. Чим погано?
Тобі от теж запропонували приятельство. Запропонували, хай і мимохідь, ніби це й так зрозуміло, так зате щиро. Симпатичний, до речі, хлопець. Чого ще бажати, а? Не приятельства, а дружби?..
Чи просто неприємний осад від отого незалежного: «талісман – то добре, то чудово, однак, якщо вміти жити без талісману – то ще краще»? От сама так зможеш?!
На щастя, сил на самоїдство не залишилося й на денці. Спати хотілося так, що й на медсестру, якій раптом припекло перевірити, як там підопічні, сил зреагувати не було. Останнє, що Янка у той день запам’ятала чітко – слизький термометр, який наполегливо просовували їй під руку. Хоч здавалося б, з якої радості?


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Среда, 11.08.2010, 08:29 | Сообщение # 89
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
ХУДОЖНИЦЯ

***
От що можна відповісти на запитання: «чим ти думала?». І чому дорослі замість того, аби лікувати легку, врешті, застуду, весь час нагадують, що треба берегтися, як хвора, бо можливі ускладнення?! От коли здорова, то що, берегтися не треба?!
Та бунтівні думки-бунтівними думками, а зовні Яна виглядала сповненою щирого розкаяння. Бо й справді, скільки можна стирчати у цій лікарні?! Від школи, любиш ти її чи й не дуже, нікуди не дітися.
А найголовніше, в облупленій тумбочці притулилися олівці, папір, гумки… Ну скільки, справді, можна жаліти себе і переконувати, що ти – нездара?! Мовляв, цінували твоє малювання, бо вірили, що воно привертає удачу.
От вона просто зараз простягне руку, візьме аркуш, спробує всістися зручніше і… І плювати, що подумають сусідки!
Двері скрипнули ніби аж вибачаючись. На порозі – Катря. Очі малої сяють. Схоже, тільки-но лікар підтвердив, що все йде нормально й от-от можна буде зняти гіпс і відпустити дівчинку додому. Але це ще не все. Янка встигла вивчити малу: та, певно, приготувала сюрприз. Що ще?!
Із кумедною урочистістю переступаючи пухнастими тапочками-зайцями, дівчина підходить до старшої подруги і кладе їй на коліна темно-синій аркуш паперу. На ньому, не інакше, коректором - де й узяла? - намальована світла кучерява хмарка. Звісно, не просто плямка, а жива істота із великими очима і ледь соромливою усмішкою.
Щось цей папір видається Янці знайомим… вона тоді забрала всі уривки знищеної квітки із підвіконня? Нічого не забула? От не згадати із тією клятою застудою. І що скажеш надто допитливій малій?
- Яно, я не вмію отак гарно, як ти малювати. Але ця хмарка – правда дуже гарна?
Якщо чесно, Янка ладна була згодитися із малою: хмаринка гарна, чимось вона нагадувала саму авторку. Можливо, тому Яна врешті підвела погляд від малюнку і всміхнулася так щиро, як не всміхалася від… А справді, чому у неї так давно не заходилося приводу для отакої безтурботної усмішки?


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
ТалаДата: Среда, 11.08.2010, 08:30 | Сообщение # 90
Подполковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 113
Награды: 3
Репутация: 1
Статус: Offline
ХУДОЖНИЦЯ

4.
Чистий аркуш
***
От дурна робота, пригадувати перше вересня першого класу серед глибокої ночі!
І не урочистості чи бантики й великий кошлатий букет в руці. Перший «справжній» урок краснопису, коли вчителька звеліла розгорнути зошити і почала виводити на дошці палички, які слід було старанно відтворити в зошиті.
Тоді мала Янка на мить завмерла вражена над чистим аркушем у косу лінію. Хтозна-чому їй спало на думку, що на ньому можна накреслити що завгодно, не лише безкраю шеренгу паличок. Більш пильна сусідка вже встигла вивести дві чи три кривуваті лінії, а Яна усе ще насолоджувалася дивним відчуттям: от-от вона торкнеться ручкою паперу – і не обов’язково з’явиться паличка. Врешті, вчителька поцікавилася, що трапилося – і довелося взятися за навчання…
Отепер Янка переживала щось схоже.
На дворі – ніч, мати спить, втомлена усілякими турботами й рада, що доньку виписали врешті додому. Якщо не включати світло, ну крім крихітної лампи над столом, нікому не зважатимеш…
І головне, чи не вперше у дівчини було дивне відчуття: вона й сам не знала, що хоче намалювати. Навряд чи квітку-оберіг, не сьогодні. Хоч нащо занедбувати таке вміння? Тільки тому, що є сильні люди, здатні обійтися без підтримки. І не своє Місто Світанку. Звісно, колись вона його ще намалює. І не лише казково-гарні вулиці, але і його мешканців. Врешті, надто по-дурному сердитися на тих людей – частку самого Міста – лише через те, що вона – лише подорожня, а не одна з них. Нічого, вони ще зможуть помиритися із краєм Світанку, хай і не відразу, але ж… Та не сьогодні. Може, завтра.
І звісно, вона не збиралася от просто зараз виконувати завдання з креслення чи малювати дитячий майданчик на отой конкурс. Хоч є у неї кілька цікавих ідей. Але по це – теж згодом.
А зараз…
Янка зиркнула за вікно, усміхнулася на диво яскравим зіркам, що безцеремонно зазирали до неї в кімнату: їм же теж цікаво. сторожко прислухалася, чи не прокинулася мати? Тісніше закуталася у спортивну курточку. Видужування видужуванням, а поки її часто морозить.
І доторкнулася до альбомного аркушу гостро зачиненим олівцем.
На мить завмерла, ніби переконуючись, що крапочка не зіпсувала майбутнього малюнку. Потім заплющила очі. Ні, справа не в тому, що вона не знала, щоб таке намалювати. Сюжетів якраз вистачало. От тільки на якому зупинитися?
За мить на папері з’явилася перша лінія. Аркуш більше не був порожнім. На ньому поступово проступав новий світ...

Кінець. Бо далі зовсім інша історія


Сказки адекватней всего отражают жизнь. Не в том смысле, что драконы существуют, а в том, что их можно победить. (Честертон)
 
Форум » Разнобой » Глумилка » Талині історії (Інколи тут з'являтимуться оповідання Тали Владмирови)
Страница 6 из 7«124567»
Поиск: